В Україні один із елементів кризи державного управління – це глибока і системна криза менеджменту зовнішньополітичних відносин. Вона починається з недоліків у Конституції. Положення Конституції про те, що президент у парламентсько-президентській республіці фактично очолює дипломатію і має виконавчі повноваження у сфері міжнародних відносин, це, як на мене, неприпустимо. Також те, що міністра закордонних справ номінують не так, як інших членів Кабінету міністрів – його кандидатуру вносить не прем’єр-міністр, а президент, створює проблеми для дипломатії. Адже пріоритети міжнародної політики визначає президент, а фінансувати її повинен прем’єр-міністр. Тобто в самій Конституції закладені дуже серйозні недоліки.

Якщо говорити про кадровий склад, то слід зазначити, що впродовж 27 років відбувалася низка паралельних процесів, які, на жаль, призводили до погіршення кадрового складу МЗС. 

Перший серед них – виборювання Адміністрацією президента екстраповноважень для себе у сфері зовнішньої політики, контроль над кадровою політикою. І це призводило тільки до того, що важелі впливу, осмислення та прийняття зовнішньополітичних рішень були фактично забрані з МЗС. Відповідно з міністерства йшли спеціалісти, йшли туди, де могли себе застосувати, наприклад, в АП та інші органи влади.

Другий, і це пострадянський синдром – дуже багато людей йдуть у МЗС не за покликанням, не за професійною підготовкою, а по блату. Діти політиків, діти функціонерів йдуть на цю службу винятково з хибного умовного розуміння престижності професії або з дуже прагматичних міркувань – гарно і спокійно провести кілька років в якійсь європейській країні за гроші платників податків. 

Читайте також: Чому Міністерство закордонних справ України – це тіло без голови

Тобто спрацьовує величезна низка факторів, які в тому числі не дозволяють МЗС своїми силами виправити цю ситуацію.

Але, тим не менше, переважна більшість співробітників цього міністерства – абсолютно нормальні люди, які при правильній організації праці можуть давати результат. Вони, в принципі, й дають той результат, якого від них хоче президент... 

І тут проявляє себе інша проблема – в Україні немає критеріїв оцінки ефективності ні уряду в цілому, ні, тим більше, зовнішньополітичної діяльності. 

З моєї точки зору, принципові критерії оцінки такі: якщо в країні йде війна, значить, дипломатія не спрацювала; якщо війна не закінчується, значить, дипломатія і далі не може дати результат. Проте такі оцінки у нас не застосовуються.

Крім того, в Україні дуже застаріла законодавча база. Одна з проблем проявилася зараз, коли президент заветував закон про дипломатичну службу. Парламент намагався втрутитися в ситуацію з тим, що дипломатія залишається поза контролем – вона повністю підім’ята АП, над нею немає громадського контролю. Громадська рада існує лише номінально. Мені здається, її члени самі погано розбираються в тій сфері, яку прийшли контролювати. Тож усе контролюється винятково президентом: він на свій розсуд виставляє оцінки, змінює кадри, призначає когось на якісь посади. 

Читайте також: Простих відповідей на наші зовнішньополітичні проблеми немає – Яременко

Так, президент не погодився з пропозицією парламенту про те, що парламент буде розглядати або консультувати його з приводу кандидатів, яких він призначає на дипломатичну службу. І через це положення він заветував закон. 

Причому говорилося ж не про те, що парламент буде визначати кандидатів або вносити свої пропозиції, ні. Передбачалося, що парламент буде просто консультувати. Намагалися внести якийсь елемент парламентського, а, значить, і громадського контролю. У таких закритих сферах, як оборона, безпека, зовнішня політика, неможливо запровадити прямий громадський контроль, бо в цих сферах багато чутливих і таємних моментів. Тому тут найбільш ефективний засіб контролю – парламентський. Але президент на це пішов. І перспектив змінити щось в цьому плані у найближчому майбутньому немає. 

Що з цим робити, як змінювати ситуацію? Передусім питання в політичній волі щось змінювати в цій сфері, в законодавстві та фінансуванні. У фінансуванні – тому що у нас формально ставиться захист прав та інтересів громадян України за кордоном як пріоритет. Але, якщо ми подивимося на фінансування, на те, яка частка бюджету МЗС видається, скажімо, на забезпечення наших внесків до бюджету міжнародних організацій, яка – на зарплату співробітникам, а яка – на організацію роботи консулів, які повинні допомагати нашим громадянам, ми побачимо, що останнє абсолютно не є пріоритетом для держави. Тож у нас все дуже декларативне. 

Я формально числюся головою громадської ради парламентського комітету у зовнішніх справах. Громадська рада на початку 2015 року запропонувала concept paper парламентському комітету – що треба зробити для реформування системи зовнішніх зносин. Там було кілька сторінок, де було прописано все, починаючи від змін до Конституції, законів, вибудовування системи органів влади, які причетні до цієї сфери, та взаємовідносин між ними, а далі – реформа МЗС. Натомість парламент через три роки, та й то з подачі МЗС, спромігся зайнятися тільки реформою МЗС… За великим рахунком, новий прийнятий закон нічого не змінює в системі управління зовнішніми зносинами, а лише трошки модернізує, причому не реформує, а дещо трансформує, видозмінює деякі напрями роботи МЗС. 

Потрібне, перш за все, уявлення того, що ми хочемо. Далі, мені здається, треба застосувати принцип, якого українські дипломати не розуміють взагалі: МЗС, як і всі інші міністерства, є передусім інституцією та інструментом надання послуг громадянам, бізнесу, державним інституціям і т.д. Тож тут потрібно перебудувати систему відносин.

Далі, звичайно, повинна повністю відбутися зміна добору кадрів, їх підготовки. Так, зараз у МЗС відбувається багато змін, але, швидше, вони пов’язані зі зміною директора Дипломатичної академії. Це позитивні зміни, але їх явно недостатньо. На все це треба гроші і час. 

Читайте також: Українське МЗС і паралельна реальність

Та система, яка є сьогодні, дуже нагадує систему охорони здоров’я в Україні: багато акушерських пунктів, багато лікарень, багато шпиталів, але результату чомусь немає. Чомусь погано лікують…Так само і з дипломатією: ніби є люди, ніби є посольства, ніби є закони, але насправді виявляється, що все потребує серйозного перегляду. 

Тут величезне поле діяльності, яким просто ніхто не займається. Тому що президенту це не потрібно, а керує він. Відповідно ресурси МЗС він розподіляє на виконання тих завдань, які вважає важливими для себе. А реформування МЗС для нього не є важливим, тому що яке б МЗС не було, воно завжди виконує його доручення. Тому й волі до змін немає. 

Що стосується ситуації з українським консулом у Гамбурзі, то, на мій погляд, вона є більш скандальною з огляду на реакцію Клімкіна, ніж самі дії нашого консула. Зрозуміло, що з цим співробітником МЗС потрібно розбиратися, але фактично ніхто цього не робив. Вийшло так, що якогось відкритого доносу блогера, який славиться своєю українофобією, виявилося достатньо для того, щоб людину відсторонили від виконання її обов’язків, відкликали з-за кордону. Причому заява міністра закордонних справ, по суті, підтверджує все, що сталося – в одній заяві йдеться про розслідування і антисемітизм, тож, значить, міністр уже визначив, що в діях його підлеглого дійсно є антисемітизм.

Реакція Клімкіна достатньо скандальна і невиправдана. Замість того, щоб спокійно розібратися, прийняти рішення про кваліфікацію співробітника (ми не можемо засуджувати його за політичні переконання), він почав діяти. А якщо український консул у Гамбурзі дійсно опустився до антисемітизму, то роздмухування міжнаціональної ворожнечі – це вже справа не МЗС, а прокуратури. Тому що це кримінальний злочин. Тобто саме реакція – дуже скандальна, істерична – засвідчує, що в Україні немає системи оцінки співробітників МЗС. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram