Місце нації та країни у світі значною мірою залежить від її здатності запропонувати іншим якісь генералізовані ідеї в культурній і політичній сферах, пише для "Тижня" Ігор Лосєв

Наявність такої пропозиції дає змогу активно впливати на формування міжнародного порядку денного й засвідчує історичну пасіонарність певної людської спільноти. Це також сприяє монополізації своєї культури та суттєво блокує конкурентні намагання інших культур. Тут спостерігається доволі цікава динаміка національної меншовартості й національного месіанізму. Месіанізм – це прагнення нести (нерідко примусово) свої цінності іншим, підпорядковуючи їх собі принаймні духовно, психологічно й емоційно.

Комплекс меншовартості нації може переходити в комплекс зверхності (у Росії в минулому й тепер технологічну та соціально-політичну відсталість виправдовують нібито "високою духовністю", якої позбавлений "цинічний Захід"), зарозумілості й навпаки. Коли нація відчуває в собі ідею історичного покликання, вищої санкції, поштовх до "порятунку" та "вдосконалення" інших народів на підставі власної уявної "бездоганності", народжується феномен культурного месіанізму. Проте він дуже рідко не буває водночас месіанізмом політичним і використовується з політичною метою. Охоплена ідеєю месіанства, нація схиляється до думки, що в її духовному вжитку є щось вище за духовний вжиток інших народів, щось потойбічне, що свідчить про обраність цього народу Богом або Історією. Практично всі державні й насамперед імперські народи пережили такі настрої: звичайний колоніалізм виправдовувався шляхетною метою культуртрегерства, ощасливлення інших вищою, на думку її носіїв, культурою.

Читайте також: Звільнитися від імперії всередині нас

Але кожен національно забарвлений культурний месіанізм формувався своїм особливим способом. Загальні тези, гасла, принципи культурного месіанізму однакові, одначе форми їхнього вияву різні. Українцям довелося розвивати свою культуру в умовах постійного тиску: спочатку польського, західнохристиянського, згодом російського, східнохристиянського, пізніше комуністичного месіанізму.

Російський месіанізм і сьогодні впливає на зовнішню політику РФ, принаймні на пострадянських теренах. Насамперед ідеться про такий його складник, як ідея "третього Риму". Вважалося, що після занепаду й загибелі Візантії Московія стає найпершою православною державою, другою Візантією. Скопіювавши візантійські бюрократичні інституції на об’єднавчих засадах безмежного східного деспотизму, запозичивши візантійську систему фактичної теократії (цезарепапізм, що найяскравішої форми набув за царювання Петра І), московські князі копіюють герб Візантії, титулатуру, вінчаються на царювання тим, що вони назвали шапкою Мономаха. Формуються ідея вибраного православного царства й ідеологія національної вибраності та винятковості.

За спостереженнями відомого народовольця Степняка-Кравчинського, викладеними у книжці "Росія під владою царів", росіяни переконані, що тільки вони сповідують правдиву віру Христову. На думку революціонера, у їхній ментальності є впевненість у своїй незмірній зверхності над усіма без винятку сусідніми народами незалежно від віровизнання, фанатична переконаність у тому, що "російський народ був безсумнівним обранцем Божим", що "Господь тепер підняв його вище від усіх народів, отже, він є "вибраним народом".

Звісно, цей гріх месіанізму був притаманний не лише росіянам. Досить згадати польський месіанський міф про Польщу "як розіп’ятого Христа Європи" й хорватський міф часів "Незавісної Држави Хрватської" Анте Павелича та його "усташів" про те, що "Мати Божа – королева Хорватії".

Читайте також: Якою є російська людина й на чому "рускій мір" стоїть

Федір Достоєвський вбачав у росіянах народ-богоносець, що покликаний силою своєї високої, вишуканої, бездоганної моралі врятувати розбещених європейців. Такого самого погляду дотримувалися і його попередники. Наприклад, Пушкін, який у своєму вірші "Клеветникам России" вмотивовував право росіян розпоряджатися долею інших слов’янських народів, або Тютчев, що обстоював ідеали панславізму, створення єдиної та неподільної всеслов’янської імперії під скіпетром всеслов’янського царя.

Це фантастично далеко від ідей кирило-мефодіївців (Шевченка, Куліша, Костомарова) про демократичну федерацію слов’янських держав, рівноправну єдність слов’янських народів зі збереженням національного образу кожного з них, із вільним розвитком мови, культури, творчого генія.

Утопія кирило-мефодіївців не передбачала феномену "старшого брата". Це месіанська ментальність сприяла появі російської редакції комунізму у формі більшовизму. Російські соціалісти вважали, що саме їм судилося відігравати особливу, провідну, всесвітньо-історичну роль у революційному русі народів. Ідеологія "третього Риму" живила ідеологію Третього інтернаціоналу. Власне так можна уявити історію російського месіанізму: від "третього Риму" до Третього інтернаціоналу. Поширення в середовищі російських революціонерів уявлень про комуністичну обраність Росії викликало невдоволення Енґельса: націонал-комуністичні ілюзії російських колег він назвав "дітвацьким поглядом".

Можна навести чимало прикладів месіанізму інших народів. Історія знає феномени пангерманізму, пантюркізму, панарабізму, панісламізму тощо. Однак якщо месіанізм очистити від його політично корисливих елементів, то можна буде говорити лише про природну боротьбу за культурне лідерство, що сприяє загальному культурному поступу. У такій шляхетній боротьбі Україні варто взяти участь.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram