Я недавно дізналася, що маю частку в "Нафтогазі України". І в "Укроборонекспорті". Й у "Приватбанку". Кожен із вас, до речі, теж.

Державна власність – це те, що належить нам із вами. І саме держава є найбільшим власником активів в Україні. Та оскільки управління цими активами відбувається непрозоро й неефективно, то діяльність державних підприємств є постійним джерелом корупції, завдаючи державі чималі збитки. Тобто нам із вами.

Я впевнена, що переважна більшість людей просто нічого не знає щодо корпоративного управління та функціонування державних підприємств.

Отже, лікнеп для охочих хоча б наблизитися до розуміння теми.

Станом на зараз 3 444 підприємств перебувають у державній власності, керівництвом котрих займаються понад 80 суб’єктів. За часів незалежності цей сектор української економіки майже не зазнав змін.

Знаєте чому? Державні підприємства – це, як правило, джерело фінансування політичних партій і банальне збагачення посадових особ. Припустімо, ви політична сила й вам потрібні фінанси на вибори. Ви призначаєте заступника керівника, керівника чи голову департаменту на державному підприємстві. Він починає ухвалювати рішення у ваших фінансових і політичних інтересах. Це погано для бізнесу і знижує ринкову вартість підприємства та його прибутки. Але це не проблема для вас особисто, тому що це державне підприємство, втрати матимуть платники податків – громадяни України. А ви завжди у виграші. Навіть на чахлому й дохлому підприємстві.

Ви ж пам’ятаєте всі ці бої за посаду директора "Укрспирту", наприклад? Зарплати – смішні, а політичні партії та очільники держави змагаються за контроль над держпідприємствами так, неначе це останній бій у їхньому житті.

Трохи цифр. Із 3,5 тисяч компаній, відповідно до офіційної статистики Мінекономрозвитку, тільки 1770 реально працюють. Серед них є умовний "топ-100 компаній". Кабмін визначив їх як особливо важливі для економіки суб'єкти господарювання – підприємства. У список увійшли підприємства, вартість активів яких, за даними останньої фінансової звітності, перевищує 2 мільярди грвень, або річний розмір чистого прибутку яких перевищує 1,5 мільярди гривень.

Читайте також: Пекар: Приватизація – одна з найголовніших антикорупційних реформ

Для порівняння: в Китаї – 102 компанії у власності держави; в Німеччині – 71, в Ізраїлі – 34, в Канаді – 0.

Ну, певне, ми розумніші за всі ці Китаї та Канади.

Кожне третє державне підприємство в Україні – банкрут. І лише п’ять державних компаній прибуткові. Це – "Нафтогаз", АМПУ, "Укренерго", "Укргідроенерго" і "КБ "Південний".

Із державних компаній крали, крадуть і крастимуть далі. На жаль, це специфіка й реальність країн у ранній стадії розвитку, зі слабкими інститутами й високою толерантністю до корупції в суспільстві.

Держкомпанії навіть не публікували свою фінансову звітність. Тобто 45 мільйонів власників – нас із вами – навіть не знають, скільки вони заробляють, скільки витрачають, чим вони там займаються тощо.

Після відходу технократів з уряду торік, у Кабміні залишилося дуже мало людей, компетентних у корпоративному управлінні. Цим насамперед пояснюються низькі темпи реформ у цьому секторі.

Саботується створення наглядових рад. Наглядова рада – це найкращий інструмент захисту цих компаній від політичного впливу. Досі маємо ненормальну практику, коли держкомпанії підкоряються та звітують перед міністром. У нас міністри змінюються кожні 11 місяців. Приходять люди без управлінського досвіду. Компанії не має контролювати міністерство. Воно повинно створювати політику у сфері сектора, регулювати, щоб ринок не спотворювався, щоб була конкуренція. Ми до цього йдемо, але надто повільно.

Наглядова рада контролює компанію і менеджмент, створює стратегічне бачення, призначає генерального директора та призначає йому й усьому менеджменту оклад, компенсацію, бонуси тощо.

Читайте також: Спростування основних аргументів супротивників приватизації

А те, що в нас відбувається з наглядовими радами, – це журбинонька тотальна. Є думки, що найкраще набирати в такі ради іноземців. Вони мають незалежність від української влади й інший рівень власної безпеки. Але далі розмов мало що відбуваєтся.

Як із цим боротися? Більшість компаній потрібно обов’язково продати якомога швидше. Тому що не можна навести лад у 3000 державних компаній.

Ми можемо довго ще міняти стандарти корпоративного управління: іноді будуть успіхи, іноді будуть поразки. Але найефективнішою була би приватизація. Практично немає галузей, які були би стратегічно дуже важливі для країни. Навіщо тримати ДП "Конярство України"? Або ДП "Представництво промислових підприємств у Російській Федерації"?

Проблема приватизації дуже чутлива, момент втрачений – треба було приватизацію робити відразу, після виборів. Але можна заперечити і сказати: приватизація дозволить олігархам за безцінь придбати державне майно. Так, це проблема, але невелика. Тому що олігархи й так уже фактично керують цими підприєствами, але не несуть відповідальності за їхні фінансові результати.

Є багато і тих, хто вважає, що зараз – не найвдаліший час для розпродажу держмайна: через фінансову кризу державні активи сильно втратили у вартості, тож бюджет отримає недостатньо коштів.

Єдина компанія, до котрої дійшла реформа корпоративного управління, це "Нафтогаз". І так, зарплата Коболєва – 4 мільйони доларів на рік. До нього зарплати були копійчані, а крали по 25 мільйонів доларів на рік.

Експерти називають становище в сфері корпоративного управління повзучим захопленням України.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram