Теоретики, які ділили Україну на дві частини – за мовною ознакою, за проросійськістю/проєвропейськістю, за стажем руйнівного радянського досвіду (мовляв, на захід від Збруча народ не такий зіпсований), – на мою думку, помилялися, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Найбільший, найважливіший поділ між двома Українами пролягає в кожному місті й містечку, від Краматорська до Ужгорода. Можливо, в кожній родині. Це прірва між тими, хто через 27 років після падіння комунізму ніяк не подолає травм совка й не вірить уже нікому, й тими, хто намагається жити в новій реальності. Реальність тут ключове слово, не йдеться про якийсь там безбаштовий оптимізм чи білість-пухнастість, тільки про годинник і календар.

Психотравма від рабства в різних людей у різних спільнотах визначається по-різному. Для когось це звичка покладати всі надії на доброго царя, хана, президента. Для когось, навпаки, схильність закритися від великого, складного й суперечливого світу, бачити в усіх, окрім найближчих сусідів по колишньому бараку, припустімо, родичів і кумів, потенційного ворога. У Росії вивели ворога за дужки (кордони) й навчилися обожнювати національного лідера аж до готовності повалитися перед ним на коліна під камери. В Україні, навпаки, відштовхують кожного, хто перебуває за межами вузького кола "своїх", підозрюють його в усіх гріхах і транслюють свою підозру на цілу країну. Наслідки протилежні, генеза одна: безнадійна архаїка.

Читайте також: Червона риска: як українці втрачають відчуття цінності власної держави

Це добре, що в нас неможливий Путін. Але виходить, що в нас неможливий будь-який інший президент, будь-яка інша влада. Конкретний зміст і конкретна особа чи особи не мають принципового значення. "Та хіба ж може бути з Назарета що добре?" (Ів., 1, 46). Глибока недовіра й неготовність співпрацювати з державою в будь-яких її іпостасях – це рамка, а зрадофільство й готовність звинуватити будь-якого опонента з будь-якого приводу в порохоботстві – окремий прояв.

Заступник міністра охорони здоров’я (і, додам, торакальний хірург-практик) Олександр Лінчевський висловив на закритому (!) засіданні більш ніж гуманну думку про те, що безнадійно хворим треба допомагати покращити якість лічених місяців їхнього життя. Політичні (або радше економічні) опоненти вихопили з контексту одне речення й розігнали його по підконтрольних ЗМІ. А далі вже "прості" громадяни без тіні сумніву переповідали одне одному, які в уряді зібралися людожери й чому треба скидати злочинну владу. Бо хіба ж може бути із влади щось добре?

Парламент звільнив Олександра Данилюка з посади міністра фінансів 254-ма голосами. Кажуть, за відмову субвенцій округам, які лобіювали депутати-мажоритарники. Суспільна думка була загалом схвальною, хоча внутрішньо суперечливою до абсурду: по-перше, "барига", по-друге, "не впорався". Замість критикувати ті чи інші недопрацювання або, навпаки, відзначити ті чи інші успіхи із прозоризації економіки. Хіба ж може бути із влади щось добре?

Читайте також: Погодьмося не погоджуватися: що не так із нашими дискусіями

Мене як фігуранта славнозвісного "списку 47-ми" передусім уразив не сам факт (мені неодноразово погрожували фізичними карами зліва й справа, тож я давно забив на ці викиди ненависті почасти свідомо, почасти через питоме роздовбайство), а типова реакція на цілу колізію з боку цілком притомних людей. Виходячи з їхньої логіки, Аркадій Бабченко мав гордо послати спецслужби за відомою адресою, відмовитися від участі в операції й дозволити посланцям чи то Рогозіна, чи то самого Путіна закінчити свою справу, хай навіть кривими руцями. Так само потенційні жертви (навіть, припустімо на хвилинку, фейкові) мали проігнорувати запрошення до СБУ, не підписувати жодних зобов’язань і зберегти свої білі шати в недоторканості, а далі озиратися на кожну тінь у під’їзді. Хіба ж може бути із влади щось добре?

Поза жодним сумнівом, інформаційний порядок денний у країні значною мірою визначається ворожою пропагандою, фахівці навчилися відстежувати ланцюжки того чи іншого послання аж до першоджерела. Але те, що в суспільстві є запит на погані новини щодо державних інституцій, теж факт. Покоління українців марили власною державою не задля того, щоби втопити її в безвідповідальній істериці. Вважати кожного ближнього, а надто того, хто над тобою, лайном – типовий складник посттоталітарного або, якщо хочете, посттравматичного синдрому. Державу слід критикувати, тримати під контролем, блокувати соціальні ліфти для покидьків… Але ненавидіти?!

Важко висловитися краще за мого товариша Євгена Глібовицького: "Незалежність – не гарантована даність, а набір обов’язків громадян зі створення та підтримки інституцій. Інституцій, без яких неможливе безпечне життя й власний, ще не вписаний до Конституції, але дуже справжній pursuit of happiness [≈ прагнення щастя – англ.]".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram