Відкриття в Києві меморіальної дошки великому російському поетові Осипові Мандельштаму та його дружині Надії – знайомство цієї пари почалася в українській столиці – вимагає дати відповідь на одне просте запитання: чому тільки зараз?

Чому про Мандельштама не згадували ні в радянські часи, ні в пострадянські – коли відкриття будь-якого пам'ятного знака російському письменникові означало б і нагадування про зв'язок Києва з культурою імперії, і про "дружбу братніх народів"? Але про Мандельштама вважали за краще не згадувати навіть тоді, коли стало модою увічнювати пам'ять його сучасників і друзів – Анни Ахматової і Марини Цвєтаєвої. Та й зараз відкриття йому меморіальної дошки ініціювала українська громадськість, а не чекісти з "Россотрудничества".

Читайте також: Практика великого терору. Коли знову настане 1937 рік

Відповісти на це запитання не так складно. Мандельштам дратував – і продовжує дратувати – більшовиків і їхніх спадкоємців у Кремлі більше, ніж багато хто з інших російських поетів початку ХХ століття. Навіть коли його формально реабілітували, прочитати його вірші, придбати збірку творів було не так просто. Перший вірш Мандельштама я прочитав на сторінках латвійського журналу "Даугава" – в Ризі дозволяли те, що було недосяжним у Москві або Києві. Книгу розшукав у бібліотеці сім'ї знаменитого українського артиста Миколи Яковченка. Прочитав – і тієї ж ночі переписав від руки, тому що розумів, що іншого разу з цим виданням можу вже не зіткнутися. Така це була подія – Мандельштам.

І це при тому, що поет завжди був далекий від політики. Інтерес до політики йому заміняла геніальна інтуїція, божий дар. Саме тому Мандельштам написав пророчий вірш про Сталіна, в якому назвав соратників і прихильників вождя "напівлюдьми". Напівлюди! Люди, які перетворюються на звірів у міру свого поклоніння ідолові! Хіба це визначення сталінського політбюро – "сброд тонкошеих вождей" – не підходить до "політбюро" Путіна? Хіба ті, кому протистоїть Україна сьогодні – не "напівлюди"? І хіба більшовики могли пробачити Мандельштамові це визначення? Не випадково Борис Пастернак, який почув цей вірш Мандельштама, сприйняв сам факт його появи як безумство, як самогубство – і мав рацію.

Читайте також: Забутий ювілей: патетична "Патетическая соната"

Але інтуїція Мандельштама є набагато осяжнішою, ніж просто розуміння ним суті тоталітарного режиму. Ми часто дискутуємо про етнічний складник Голодомору. Й опоненти бачення організації штучного голоду як стратегії знищення українського села зазвичай розповідають, що "голод був скрізь", і навіть якщо він був штучним, так це більшовики організовували його проти селянства взагалі, а не проти українського селянства.

Мандельштам у травні 1933 року пише вірш "Старий Крим". Вірш, який закінчується картиною Голодомору:

"Природа своего не узнает лица,

И тени страшные Украины, Кубани...

Как в туфлях войлочных голодные крестьяне

Калитку стерегут, не трогая кольца…"

"Тіні страшні України, Кубані" – точне визначення етнічних кордонів Голодомору. Мандельштам не був етнографом, не був журналістом. Він був насамперед поетом. Саме цей дар нерідко дозволяє побачити те, що інші хочуть приховати.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram