Запланована на 16 липня зустріч президентів США і РФ Дональда Трампа й Володимира Путіна стала темою номер один для ЗМІ й експертної спільноти, пише у своєму блозі на "Новому часі" колишній міністр економіки України Богдан Данилишин.

Спробую зробити припущення щодо можливого порядку денного майбутньої зустрічі. З урахуванням домінантної ролі США у світовій політиці, потрібно шукати відповідь на запитання – що може бути потрібно Трампові від Путіна? Мабуть, економічні питання варто відкинути. Не тільки тому, що мова йде про неспівставну різницю "вагових категорій" – ВВП США майже в 13 разів перевершує ВВП Росії. А радше тому, що, прямо кажучи, головна точка перетину американсько-російських економічних інтересів – це європейський газовий ринок. Вирішити суперечності шляхом переговорів тут навряд чи можливо. Тим паче, що темпи зростання видобутку сланцевого газу в США, а також будівництва інфраструктури із його зріджування та розрідження вказують на те, що Штати в цілому ринковими методами можуть неабияк потіснити Росію на газовому ринку Європи.

Логічно припустити, що основна увага на зустрічі лідерів США та Росії може бути приділена питанням зовнішньополітичного характеру, за якими є найгостріші розбіжності – Сирія й Україна.

На мою думку, саме на Сирії значною мірою буде зосереджена бесіда Трампа й Путіна. Чому? Тому що в Сирії назріла ситуація для прийняття кардинальних рішень – по суті її розпад вже відбувся, пора закріплювати реально наявний стан. Але сам по собі розпад Сирії є лише предтечею до подальшого вирішення накопичених у регіоні суперечностей. Річ у тому, що територіальний поділ, який давно склався і формально існує зараз на Близькому Сході, не відповідає безлічі наявних суперечностей, які, як показала практика, світські правителі близькосхідних держав вирішити не в змозі. Мабуть, найраціональнішим є створення сунітської держави на території, яка зараз перебуває під контролем кількох країн. Принаймні так вважає більшість місцевого населення. Але ось проблема – проект "Ісламської держави" в тому варіанті, в якому він реалізовувався до початку активних військових дій в Сирії, вже згорнуто. А якщо врахувати, що такий варіант зараз просуває тільки "ІДІЛ", шансів на реалізацію цього сценарію немає.

Однак якщо саме питання поділу Сирії між державами, які беруть участь у військових діях на її території, практично вирішене, то подробиці цього процесу та його наслідки викликають жвавий інтерес. Прагнення сторін базуються на досягнутих ними позиціях і цілях, що стоять перед ними. Наразі США контролюють ту частину території Сирії, яка найменшою мірою зруйнована війною, здатна сама себе забезпечувати і має хорошу інфраструктуру для реалізації як цивільних, так і військових проектів.

Читайте також: Трампова гра проти правил

Туреччина, ще одна учасниця військових дій (в основному через контрольовані нею проксіформування), також по суті домоглася своєї мети. З одного боку, створений прошарок території, яка відокремлює кордон Туреччини від прямого контакту з курдськими військовими формуваннями. З іншого боку, створення на підконтрольній Туреччині північній частині Сирії протурецького уряду ще й додатково прикриває цю територію від можливих військових посягань Росії на цю частину Сирії. Варто поаплодувати зовнішньополітичним успіхам президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана.

До написаного додам, що Туреччина, на відміну від ситуації, коли РФ тільки ввела свої війська в Сирію, перестала прямо загрожувати Росії, проте ні найменшого послаблення для неї як не давала, так і не надає. До речі, переваги у військово-політичному становищі дають Ердоганові ще один козир, інфраструктурно-економічний – ініціатива в питанні із прокладанням експортних ниток газопроводу "Турецький потік" явно на боці Туреччини. І, судячи з усього, Ердоган не має наміру загострювати відносини із США заради того, щоб за допомогою "Турецького потоку" в Європу йшов російський газ, який конкуруватиме з американським скрапленим газом.

Залишаються ще два учасники військового конфлікту в Сирії – Росія та Іран. Думаю, саме щодо нинішніх і майбутніх відносин між цими країнами й ітиметься 16 липня в Гельсінкі. Як відомо, адміністрація Трампа кардинально переглянула ставлення до Ірану порівняно з тим, яке було в кінці правління Барака Обами. Іранові знову відводиться роль країни-вигнанця, щодо якої запускаються максимально жорсткі санкції. В таких умовах для США важливе формування антиіранської коаліції, в яку вже входять в явній формі такі впливові держави,як Ізраїль і Саудівська Аравія, а також, у менш акцентованій формі, Туреччина. Але рівною мірою важливо зробити так, щоб Іран розумів, що не може розраховувати на чиюсь допомогу. Тому нинішнє військове партнерство Росії та Ірану в Сирії не влаштовує Штати.

Ймовірно в Гельсінкі Трамп працюватиме з Путіним саме шодо видавлювання за допомогою РФ проіранських проксіформувань із Сирії. Що може Трамп запропонувати Путінові? Неперешкоджання з боку США тому, щоб Росія встановила контроль над південною частиною Сирії. США нічого не втратять в такому разі, адже Росії буде передана зруйнована територія. На її відновлення, за оцінкою сирійського лідера Башара Асада, буде потрібно $400 млрд. Внутрішніх ресурсів у Сирії немає. Зрозуміло, що для Росії ця сума вкрай істотна. Але Росія, оскільки Путін є прихильником доктрини геополітики, здатна ще сильніше загрузнути в Сирії, витрачаючи колосальні кошти. Що буде на руку Штатам. Які, до того ж, збережуть вплив на курдів, зробивши їх інструментів впливу на Путіна й Асада. Чому на це може піти Путін? А тому, що йому важливе розширення російського впливу, яке він буде підносити електоратові як свою чергову перемогу. 

Хоча ніякої реальної перемоги в цьому немає: свого часу глава Генштабу СРСР маршал Огарков попереджав, що Сирія – це пастка, оскільки постачання військового угруповання там буде цілком і повністю залежати від того, чи допустять це ВМФ і ВМС США. Звичайно, можливість розширення підконтрольної Росії сирійської території не стане подарунком від Трампа – єдине, що США можуть зажадати натомість від Росії, це видавлювання Ірану з Сирії. 

Читайте також: Головні питання. Навіщо зустрічаються Трамп і Путін

Навіть якщо Путін не повністю це виконає, все одно буде розірваний "шиїтський пояс". Врешті-решт США отримає контрольовану ситуацію, розвиток якої влаштовує Штати та їхнього союзника Ізраїль. А Росія отримає хоч і непотрібну їй і дорогу в обслуговуванні територію, але хороший привід для тривалої внутрішньополітичної пропаганди. І приводи такі російській владі необхідні – потрібно позитивом перекривати ефекти від підвищення пенсійного віку, збільшення ПДВ, скорочення соціальних витрат. І не варто забувати, що відновленням інфраструктури тієї частини Сирії, яка може виявитися під контролем РФ, будуть займатися компанії, які ЗМІ й експерти називають близькими до вищого керівництва Росії. Здається, високопоставлені бенефіціари цих компаній зацікавлені в отриманні нових підрядів.

Той факт, що США спокійно обходилися без зустрічі із президентом Росії впродовж півтора року президентства Трампа, вказує на місце Росії в ієрархії пріоритетів Штатів, для яких важливіше масштабне торгове протистояння з Китаєм і ЄС, переформатування політичних та економічних відносин із найближчими сусідами (Канада і Мексика), згортання глобалістських проектів.

У тих питаннях, де сформована ситуація не вимагає різкої зміни та прийняття кардинальних рішень, Штати цілком обходяться зусиллями високопоставлених і висококваліфікованих емісарів, таких як Курт Волкер у російсько-українському конфлікті. Зокрема й тому я не очікую, що 16 липня в Гельсінкі будуть прийняті якісь доленосні рішення щодо нашої країни. І думаю, що це – не привід для песимізму. 

По-перше, Україна як і раніше залишається ключовим політичним партнером США на сході Європи. По-друге, військове протистояння на сході нашої країни перебуває в тій фазі, за якої вирішення ситуації шляхом домовленостей основних світових акторів зараз нереальне – військово-політичні інтереси Заходу й України, з одного боку, й інтереси Росії, з іншого боку, настільки розходяться, що одним ударом розрубати "гордіїв вузол" неможливо. 

На жаль, це затяжна війна, стрімких варіантів її припинення немає. Необхідно це усвідомлювати й розуміти, що шляхи вирішення проблем військового протистояння на Донбасі ще дуже довго доведеться намацувати, втрачати і знову намацувати, рухатися маленькими кроками, просуваючись і закріплюючи свої позиції.

До речі, якщо результатом можливих домовленостей стане те, що Росія розширить свою присутність в Сирії, це матиме позитивні наслідки і для нашої країни – адже чимала частина військових і фінансових ресурсів ворога буде відтягнута на Близький Схід.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram