Улітку 1988-го радянська імперія видавалася непохитною. 30 років потому такою ніби уявляється й наша система. СРСР тримався десятиліттями, пише для "Тижня" Едвард Лукас

Комуністичні апаратники не давали спуску однопартійним республікам. Планова економіка не давала розвернутися приватному підприємництву. У 1980-х я здебільшого крутився в Східній Європі, займаючись потрохи журналістикою, вивченням мови й антикомуністичною діяльністю. Тож бачив беззаперечні ознаки того, що ілюзорна монументальна споруда надто пошкоджена. Багатьом людям при владі уривався терпець. Для тих, хто вмів читати між рядків пафосної риторики, було очевидно, що точаться серйозні чвари. У Москві Горбачов дозволяв безпрецедентно відкрито казати про вади системи. Радянський режим втрачав легітимність, одночасно зростало невдоволення громадськості. Проте система рухалася за інерцією, тому крах здавався неможливим. Структуру економіки та зовнішню торгівлю повністю формували центральні органи. Розібратися в їхніх мотивах із матеріального погляду було дуже складно. Навіщо Радянському Союзові "Ікаруси" з Угорщини? Навіщо задіювати Чехословаччину для будівництва великого металургійного заводу в Кривому Розі, тобто в Радянській Україні?

Комуністичні правителі не могли ділитися владою, бо тішилися тотальним пануванням і привілеями, тож мали що втрачати. Служба безпеки багато разів доводила, що готова на вбивства, тільки не втратити б владу. Спроби провести реформи каралися запровадженням воєнного стану (як це сталося в Польщі 1981 року) або вторгненням (яке пережили угорці 1956-го й чехословаки 1968 року). Незважаючи на численні заслуги дисидентів на кшталт Вацлава Гавела й Леха Валенси, аж ніяк не скидалося на те, що вони здатні очолити альтернативну владу. Та все ж крах стався. Лише за кілька місяців польські комуністи по суті визнали поразку в переговорах з опозицією під проводом "Солідарності" Валенси; угорські реформатори почали розбирати паркан уздовж австрійського кордону – нищити фізичне втілення залізної завіси, яка розділила Європу від Балтики до Адріатики. У пошуках свободи мешканці Східної Німеччини ринули в посольство Західної Німеччини в Празі, доливши оливи в Оксамитову революцію, унаслідок якої вже наприкінці року Вацлав Гавел став президентом країни.

Читайте також: Основи західної спільноти під загрозою незворотного пошкодження

Естонія, Латвія та Литва, ніби Атлантида, виринули з небуття й назвали приєднання до Радянського Союзу незаконною окупацією. За два роки дія Варшавського договору й Ради економічної взаємодопомоги була припинена, а разом із ними повалилася маріонеткова держава Німецька Демократична Республіка (НДР) і власне Радянський Союз. Комуністичні партії втратили статки й почали звикати до діяльності в опозиції. Спецагенти лишилися без роботи, а дехто пішов під суд. Капіталізм і демократія перемогли.

Я більше, ніж будь-хто, очікував колапсу СРСР. Однак те, що це сталося так швидко, змусило мене усвідомити: хай скільки економічного чи політичного капіталу вкладено в інституцію, хай якою монументальною є її бюрократія чи центральні органи, доля може натиснути на кнопку "пуск" будь-якої миті – не встигнеш й оком змигнути. Нині в мене виникає те саме відчуття щодо найглибше вкорінених західних інституцій.

Вистачить одного невдало сформульованого твіта, щоб призвести до катастрофи НАТО. Довіра до Альянсу тримається на готовності США ризикнути війною заради оборони союзників. Напередодні зустрічі, на якій Дональд Трамп і наш затятий противник Володимир Путін по-дружньому теревенили, країни – члени НАТО побоювалися нібито немислимого – втрати американської "парасольки безпеки".

Читайте також: Ігри в геополітику з нульовою сумою

Під загрозою й світова система торгівлі. Порівняно з тим, що відбувається сьогодні, колишні чвари видаються квіточками. Через геть некомпетентні погляди на дефіцит торгового балансу президент Трамп хоче знищити міжнародний економічний порядок і замінити його двосторонніми угодами. Фінансові ринки досі роблять ставку на те, що це він несерйозно. А от мене охоплюють сумніви.

Європейський Союз видається напрочуд вразливим. Електорат в Австрії, Угорщині, Італії та Польщі обрав політиків, що належать до антиістеблішменту. Цих обранців уже не назвеш випадковим непорозумінням, і вони прагнуть кардинальних змін в економічних і політичних правилах, які раніше всі прий­мали як належне. Змінюється громадська думка. За радянських часів дефіцит споживчих товарів і стагнація в економіці нагнітали ситуацію. У наш час громадськість втомилася від того, що реальні зарплати не зростають, і нарікає на спричинені глобалізацією переміщення людей. У 1980-х опозиція проти комунізму була пов’язана із протестом проти жорсткого контролю з боку Кремля. Нині патріотів обурює мікроменеджмент Брюсселя у справі міграції та інших проблемних питаннях.

Пристрасті розгорілися тоді, коли стало зрозуміло, що система більше не вимагає виконання правил. Бунти в Радянському Союзі означали, що центральна влада вже не тримає норовливі провінції в шорах. У нашій системі США тепер є радше порушником правил, ніж силою, яка стежить, щоб вони виконувалися. Через незлагоду Німеччина теж не може слугувати економічною та політичною опорою ЄС. Тоді як захисникам нашої системи бракує переконливості, їхні вороги мають пристрасну силу. Такі типи, як колишній радник Трампа Стів Беннон, їздять Європою й усе тільки погіршують. Вони ставлять під загрозу не лише міжнародні інституції, а й майбутнє країн. Ситуація справді небезпечна. Та, на відміну від радянської імперії, нас не обов’язково чекає повна руйнація економічної, політичної й безпекової систем. Те, як події розвиватимуться далі, залежить від нас. От тільки не треба сподіватися на дешеве, легке чи зручне вирішення проблем.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram