33 роки тому, 4 вересня 1985 року, в російському таборі помер Василь Стус.

…Я розумію тих російських кінорежисерів, які щось там белькочуть на захист Олега Сенцова. Їм страшно, слова вони часом вимовляють (пишуть) такі, що краще б помовчали… Але я їх розумію: несила бачити, як катують, мордують колегу, такого ж брата-режисера, як ти сам…

Це я до того, що (через біографічні обставини) я до 80-х років, живучи в Україні, українською поезією не цікавився. По-перше, мене виховували в російській культурній парадигмі. 200 томів "Библиотеки всемирной литературы" вдома були, а от "Кобзаря" не пригадую. Добре ще, що кожного літа в селі в баби й прабаби перечитував "Таємничий острів" Жюля Верна (український переклад). Ну і, звичайно, в школі вивчав Тичину ("трактор в полі дир-дир-дир – ми за мир, ми за мир").

Але перша цікавість до поезії як такої прокинулася рано, хоча спочатку й у латентній формі: у дев’ять років прочитав і на все життя полюбив "Героя нашего времени". (Може, через це Лермонтов мені був завжди ближчий до серця, ніж Пушкін.) Вже в першій половині 1970-х замість вчитися своєї хімії (чи то хемії), сидів вечорами в читальному залі бібліотеки імені Короленка й читав Хлєбникова (п'ятитомник 1930-х) і дореволюційні видання Гумільова і Сєверянина. А після того як познайомився й подружився з першим "живим" (анти)радянським дисидентом – Євгеном Анцуповим, а особливо після його "посадки" в 1981-му, дійшла черга й до української поезії. Завдяки Світлані Тихонівні Кириченко (я згадував її в позавчорашньому дописі з приводу смерті Ю. В. Бадзя): довго зберігався в мене стосик аркушів із віршами Стуса, які вона передрукувала.

Читайте також: Чому Стусу не ужитися з Пушкіним? Про нації і садівництво

"У цьому полі, синьому, як льон", "Запахло сонцем, воском і зелом", "Скучив за степом, скучив за лугом", "Як синьо, як біло, як яро горить", "Розпросторся, душе моя, / на чотири татамі, / і не кулься од нагая, / і не крийся руками", "Там зелена суріпа цвіла", "Ніч блукає, наче кінь стриножений" та інші його вірші якось одразу ввійшли в мене. Як виявилося – назавжди.

І коли навесні 1985-го Горбачов розпочав те, що отримало назву "перестройки", в нас усіх (маю на увазі тих моїх знайомих і друзів, для яких банкрутство комунізму стало врешті головною подією життя) прокинулася надія…

І неочікувана смерть Стуса її тоді мало не втяла. Як-от зараз, під час війни, так само й тоді, аж до самого звільнення політв’язнів у 1987–1988 роках, нас кидало то вгору, то вниз. Цю емоційну гойдалку пам’ятаю досі. 

На той час я вже давно писав вірші – російською. І, певно, вже дозрів до повернення (хоча б якогось) до Muttersprache. Саме смерть Стуса підштовхнула мене до написання перших двох віршів (цілком недосконалих) українською. Коли 1989-го я вперше відвідав (вже на еміграції) Є. М. Анцупова у Франкфурті, то надіслав ці два перші вірші пам’яті Стуса до "Сучасності", що друкувалася тоді в Мюнхені. Наступного року один із двох тих слабеньких віршів там з’явився. Я не знав про це. Довідався, здається, лише позаторік, цілком випадково.

Читайте також: Спростування брехні Медведчука про "законно засудженого" Стуса

Що сказати наостанок? Хіба що банальне: життя – це шлях надбань і втрат. І немає тих терезів, на яких можна було б їх зважити, щоб порівняти. Бо надбання Україною незалежності й заборона (нарешті) компартії – то одне, а вбивство росіянами української поезії ХХ століття – від Євгена Плужника до Василя Стуса – то інше. 

І то таке інше, що дошкуляє, муляє, заважає жити. Не має відшкодування. Затьмарює радощі. Гнітить совість. Навіть чогось і мою.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram