Питання не лише "скільки нас?", не менш цікаво "де?". На тлі потужної хвилі еміграції з України, оцінка масштабів і перспектив якої ще попереду, відходить на другий план проблема, що помітна багато десятиліть поспіль: відплив населення з периферії до великих міст, передусім столиці, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Час від часу складаючи черговий пізнавально-грибний маршрут вихідного дня та збираючи дані про населені пункти по дорозі, жахаюся цифр. Любеч, Чернігівська область, колись "північні ворота Русі", перша згадка в літописі – 882 рік, населення – 2084 людини. Поруч село Убіжичі, засноване 1472-го, населення – 385 осіб. Лизунова Рудня (назва, яка назва, чуєте голос століть?), заснована 1749-го, 29 мешканців. Дивимося в протилежний бік: Липовий Скиток, 40 хв від Києва машиною, заснований 1300-го, божественної краси дерев’яна Онуфріївська церква 1705 року, 266 осіб. Мазепинці – так-так, ті самі, де Іван Степанович народився, – 400 мешканців. Гортаю мапу та клікаю у Вікіпедії, обираючи навмання, за гарною назвою: 48 людей… 67 людей… 19 людей… 19 – це вже все, вирок. За роки незалежності в Україні, згідно з офіційними даними, вимерло понад 500 населених пунктів (не рахуючи зони відчуження ЧАЕС), іще більше існує тільки на папері.

Читайте також: Чому вимирають наші прекрасні села? ФОТО

Ніякої таємниці, ніякого сюрпризу: урбанізація почалася не сьогодні, й ми у світі не єдині такі, але процес мав особливий характер саме в нас упродовж усього клятого XX століття з його війнами, індустріалізацією, голодоморами та кріпосним правом. Народ намагався вирватися з маленької в’язниці свого колгоспу до більшої й не з таким суворим режимом – до великого міста. Держава контролювала цей рух за допомогою інституту прописки, видаючи квоти ненажерливій і неефективній радянській індустрії на залучення нової робочої сили (це називалося принизливим словом "лімітá"), що робило втечу не менш бажаною.

Фактори змінилися докорінно, інерція збереглася. Тепер усім править, з одного боку, економіка, із другого – такі ефемерні матерії, як престиж і репутація, а вони, між іншим, теж складники якості життя. Буквально вчора розповідає подруга: "Їду в таксі, у водія чарівна українська вимова, таке палаталізоване л, такі чіткі голосні. Питаю його, чи, бува, не з Полтавщини, а він каже з гордістю: "Ні, я київський, із Богуслава!". Для нього "Київ" і "Київщина" – лукаві синоніми, магічний символ успішності.

Звісно, у столиці значно більше можливостей, і не лише в сенсі заробляння грошей, хоча нині їх чималенько й у провінції. Тут краща інфраструктура, краща освіта для дітей і краща (відносно) медицина для старих, тут безліч розваг на будь-який смак і гаманець. Те саме було в СРСР: коли в менших містах ніхто навіть не шукав м’яса в магазині, а в Києві його періодично "викидали" у продаж, то в Москві можна було вільно купити відгодовану угорську курку з тельбухами в окремому мішечку, а ще були Музей ім. Пушкіна, Великий зал консерваторії і "Таганка", які "ліміту" цікавили значно менше. Але й тоді, й тепер важко відділити стратегії виживання від міфів і забобонів.

Читайте також: Кривенькі лінії лебедів материнства

Безумовно, відплив людей із села припинити неможливо ані в нас, ані в Європі. Їм просто нічого там робити, окрім як копирсатися на городі з "органічними" огірками, бо індустріальна агрикультура дає змогу одному фермерові обробляти кількасот гектарів і не скаржитися на життя. Для цього потрібна лише приватна власність на землю та притомний банківський кредит під неї, щоб придбати всю необхідну лінійку сільськогосподарської техніки. В Україні наразі недоступне в принципі ані перше, ані друге. Життя маленьких міст так само не безхмарне, бо місцеві барони беруть приклад зі столичних магнатів і намагаються доїти все, що рухається, й тут уже самі кредити не допоможуть, але то довга розмова.

Водночас у великих містах, особливо в столиці, виявляється, теж не медом намазано. Нині київська агломерація налічує близько 5 млн людей, і вона зростає. Кинути звичний порядок речей із тими перевагами, про які не думають, коли їх залишають (повітря, природа, звичний лад, укоріненість), й оселитися в 25-поверховому мурашнику на Осокорках – то ще не найгірший варіант, там хоч метро, куди в години пік фізично не втиснутися. Але значній кількості шукачів долі по кишені тільки міста-супутники, а це означає 2 год дороги до роботи та стільки само назад щодня. Їм не до архітектурних принад і не до Національної опери, так само як не до екології та решти стресів, коли тебе дратує все. Ну й із урахуванням високих цін і супутніх витрат мегаполіса не факт, що такий вибір економічно виправданий.

Київ не лусне, просто жити тут стане нестерпно. Людей шкода. Вони живі.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram