Шановні читачі, до вашої уваги – традиційна добірка найцікавішого зі світу блогосфери за сьогодні, 30 жовтня

Слуга Коломойського: грузинська модель для України

Мені можуть заперечити, що український виборець, який хоче позбутися олігархів і ненавидить усіх товстосумів, ніколи не проголосує за Коломойського. Так українському виборцеві – нагадаю – і не потрібно буде голосувати за Коломойського, життя позбавить його цих моральних мук. Український виборець проголосує за Зеленського й за кіно "Слуга народу", за красиву картинку із розстрілом парламенту з автомата. А що в житті буде не так, як у кіно, а навпаки, цього виборця не цікавитиме. 

Дипломатія ручкання не має вводити в оману: ціну РФ у Європі вже знають

Це фото – ніякий не сигнал. Іноді доводиться і за руки потриматися. Зараз у Європі з’явилася дипломатія танців – Путін танцював із керівницею МЗС Австрії, ну а тепер дипломатія ручкання. Захід уже в цілому зрозумів, що таке сучасний російський режим. Сьогодні про це свідчать конкретні дії з боку США, Європи та ЄС: ціну Росії вже знають. І навряд чи речі на кшталт того фото говорять про якісь зміни. Сирія, про яку йшла мова на тій зустрічі, стала для Заходу провалом. Із нього треба виходити, а тому зараз заходилися шукати механізми. Та як на мене, це не дасть жодних результатів.

"Археологія комунізму": вступ до радянського повсякдення

Місця відпочинку, загальні й культові: однотипні парки ім. Горького, дитячий табір "Артек", Кавказькі гори, південний берег Криму, Балтійське узбережжя, а також традиція піших походів, що дозволяли тимчасово вийти на символічну територію свободи, позбавлену сторонніх очей та державних органів. Явище черги, в якому радянська людина проживала третину свого життя. Поїзди, єдина потужна транспортна мережа, що обов’язково сполучала всі куточки країни з Москвою і породила цілий пласт впізнаваних асоціацій і міського фольклору.

Соцмережі занадто повільно реагують на виклики інформаційної війни

Все це добре. Але занадто повільно. Із такими темпами пробудження платформ можна встигнути зманіпулювати купою виборів, влаштувати декілька злочинів проти людяності, остаточно довести до ручки лібералізм і зрештою отримати світ у стилі кіберпанк нуар. А все так добре починалося – більше спілкування, більше спільнот, більше свободи, рожеві кульки з нагоди річниці в ФБ і все таке. Обіцянка знань і свободи може бути пасткою. Навіть якщо говорити про це немодно.

Анатомія совкової ностальгії: що лишається непоміченим

Не все з тими совками так просто. Якщо вслухатися в їхнє невдоволене бурчання, то нерідко виявляється, що ностальгія – лише словесна форма, у яку вони виливають своє невдоволення сучасністю. Причому вектор того невдоволення цілком збігається з національними інтересами України. І що блукати 40 років пустелею немає потреби: щойно ці інтереси почнуть реалізовуватися, лояльність совків до України тільки зростатиме.

Гібридний маскульт – коріння російської агресії

Коли 1936 року в "Правді" згадали маловідому статтю Леніна "Про національну гордість великоросів", з’явилися підстави вважати росіян "першими серед рівних". Пролетаря дедалі частіше підміняє російський народ. Мовляв, від Київської Русі, Московського князівства, імперії Романових до СРСР йому випало згуртовувати народи. Після виходу фільму Володимира Петрова "Петро Перший" (1937), де реформи царя мали викликати паралелі з радянською індустріалізацією, відбувся перехід до аналогії з іншими показовими іменами.

Наш постколоніалізм – не лише українська проблема

Тексти українських дослідників постколоніалізму, попри помітні труднощі й упередження, пов’язані з гіперболізацією в західних постколоніальних студіях расового чинника та неподоланими симпатіями частини західних авторів до СРСР, уже набули поширення у світі. Це сприяє істотно кращому розумінню західною інтелектуальною та політичною спільнотою українських проблем. Отже, постколоніальна реальність в Україні об’єктивно потребує подальшого розвитку та поглиблення постколоніальної критики.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram