Вертаючись із відрядження із фронту, мала кілька годин часу до відправлення потягу в Костянтинівці. Зайшовши у вільний простір "Druzi" в надії попрацювати за кавою, познайомилася із групою німецьких та українських художників і дослідників – у рамках програми від Ґете-Інституту вони їздили прифронтовими містами та проводили зустрічі з місцевими активістами й митцями. Тема їхнього екскурсу – війна та мистецтво, пише для "Тижня" Олена Максименко

Ми легко зійшлися, разом повечеряли й рушили на потяг – учасники проекту саме того ж дня верталися на Київ. Наступного дня ми побачилися вже у столиці. Мої нові приятелі активно та щиро цікавилися ситуацією в Україні й на фронті зокрема, я багато розповідала, не встигаючи розпитати як слід їх самих про враження від України й особливості їхньої місії. Всі були в гарному гуморі, багато сміялися, кепкували та сперечалися. Німецька режисерка із гурту заходилася частувати всіх "П’яною вишнею" з нагоди свого Дня народження. Якоїсь миті напівжартома всі по колу стали називати дату свого народження.

"9 травня", – сказала я, коли черга дійшла до мене.

Читайте також: Дві російські брехні про постраждалу від Другої світової Росію

"Вау! Нічого собі!" – вигукнула українська частина товариства й одна німкеня, що виросла в Балтії та мала частково білоруське коріння, тож зналася на історії пострадянських країн дещо краще за решту. Німецький художник Пауль не зрозумів загального ентузіазму.

"А що це значить?! Що це за день?" – почав допитуватися він.

А я раптом зрозуміла, що мені ніяково відповісти йому про значення цього дня. Ці щирі, активні й талановиті люди приїхали, аби зрозуміти краще нашу війну та підтримати Україну. Ми багато говорили про толерантність і терпимість, про проблеми расизму й екстремізму, що загострюється по всій Європі, ми були на одній хвилі й жили одними цінностями. Проте трохи більше ніж півстоліття тому подібні посиденьки було годі й уявляти.

"Нічого, – відказала я йому. – Це дещо специфічна, суто українська тема…"

Навряд в Україні знайдеться бодай одна родина, котра не постраждала під час Другої світової. Моя бабуся втратила трьох рідних братів. Доля любить іронію – можливо, в них стріляв хтось із дідів тих, із ким зараз я смакувала наливку з однієї пляшки. А сьогодні ми зійшлися через війну з Росією.

Читайте також: Не просто миру. Якої перемоги над Росією варто прагнути

Ні, я не відчуваю за ними відповідальності за гріхи їхніх пращурів. Лише подив від того, як швидко тасується колода історії, і вчорашні вороги стають союзниками. Більше чи менше, нас підтримують й інші "колишні противники": поляки й турки. Перші допомагають ще з часів Революції гідності, зокрема – реабілітацією тяжких поранених. Туреччина ж часом виступає посередником у переговорах із Кремлем щодо повернення полонених. Проте війна з німецькими нацистами – це "рана" значно свіжіша, на відстані одного-двох поколінь від сьогодні.

І, добре пам’ятаючи уроки історії, ми легко та природнь сходимося з тим, кого вчора вважали за ворога. Географічні та хронологічні межі війни й ворожнечі стають дедалі умовнішими.

Мимоволі приходиш до висновку, що ця війна – як, утім, і більшість воєн світу, ведеться не стільки проти конкретної країни (хоча саме конкретна країна її фінансує та "нагріває" до належного градусу на інформаційному рівні). Це війна за здоровий глузд як такий. Адже фашизм, екстремізм, брехня та маніпуляція, токсичний вплив на масову свідомість – вони не мають національної приналежності (хоча в певні періоди історії більше чи менше уражають певну націю, неначе чума). Так само, як і байдужість – як у межах нашої країни, так і в лавах країн-союзниць, що часом гальмує звільнення окупованих земель. Цілком може статися, що за кілька поколінь Росія "одужає" – на загальному рівні, адже поодиноких прикладів адекватності не бракує там і сьогодні – й комусь із наших онуків буде незручно згадувати День перемоги в російсько-українській війні, аби не скривдити товариського нащадка нашого сьогоднішнього ворога.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram