Якщо не буде вагомих підстав подовжити воєнний стан після Нового року, країна, за планом, порине у виборчу кампанію, пише для "Тижня" Дмитро Крапивенко

Вона, власне, вже триває, але офіційний старт – за три місяці до дня голосування. Ми ще досі ламаємо голову над тим, чиї прізвища побачимо в бюлетені, чи будуть поміж них рейтингові шоумени, чи все ж таки матимемо класичніший перелік. Але хоч би скільки людей вишикувалося в чергу до президентського крісла, вони, за логікою процесу, мали б узяти участь у дебатах.

По-перше, це видовищно: кандидати виходять із зони комфорту й сунуть на свого опонента, кажуть в очі одне одному все, що вважають за потрібне. По-друге, це спосіб ризикнути та спробувати змінити свій рейтинг. По-третє, це гарантований доступ до медіапростору, якого, за словами деяких претендентів на посаду президента, часом бракує.

Читайте також: Вони мають нас за недоумків: метод африканського спаму в українській політиці

Однак шоу може виявитися доволі провінційним. У разі якщо важковаговики утримаються від дебатів перед першим туром, у словесних баталіях зійдуться ті, хто по-справжньому ні на що не претендує, хіба що розминається перед парламентськими виборами. Великі пристрасті тут не вируватимуть. За жанром, такі змагання, мабуть, більше скидатимуться на комедію ситуацій, ніж на повноцінне протистояння потенційних очільників держави. Запам’ятаються найбільші коміки: хто пожбурить склянку, матюкнеться в прямому ефірі, вийде зі студії в розпал дискусії. У другому турі, якщо кандидати відчують, що або пан, або пропав, то можуть ризикнути вийти на ринг – власне, і тренери-політтехнологи це наполегливо радитимуть, адже тут, як у спорті: не з’явився, отже, програв.

Хоч би що там вигадували у виборчих штабах, головною темою перегонів цього разу є не "стабільність і добробут", навіть не геополітичний вибір (відкрито про згортання євроінтеграції не казатиме навіть жоден проросійський кандидат), а війна. На ній багато спекулюють, але всі "мирні плани", які озвучують нинішні кандидати, – фантастика дуже низької якості. У чинного президента є "маємо те, що маємо", цей стан багатьом не до вподоби, але його можна бодай якось окреслити. Мінські угоди не витримують критики, велетенські російські угруповання біля кордонів зростають, обстріли на Донбасі не вщухають, море – ще один фактичний фронт. А маємо, крім того, інформаційний, кібернетичний, дипломатичний, правовий. У нинішньої Банкової є певний порядок денний щодо цих напрямів.

У решти кандидатів – переваж­но короткі гасла про мир. Коли ж копнути глибше, то стає зрозуміло, що представники проросійського табору готові до прямих переговорів із терористами (чого, абсолютно не приховуючи, вимагає зі свого боку,ъ Москва). Юлія Тимошенко наголошує на необхідності виконання вимог Будапештського меморандуму, хоча не відкриває таємниці, у який спосіб змусить діяти країни, що його підписали. Анатолій Гриценко наполягає: він веде переговори з "ліберальними росіянами", які здатні покласти на стіл Путінові альтернативний план мирного врегулювання. Якщо взяти на віру існування такого плану, то все одно важко сприймати за правду те, що президент РФ візьметься негайно виконувати сценарій, накреслений "трошки лібералами" (!!!) із його оточення. Власне, дебати й повинні були б трохи підняти завісу всіх цих таємниць. Інакше виборцям пропонують: спочатку оберіть мене президентом, а потім я вам і продемонструю свою "вундерваффе".

Читайте також: Вибори vs вибір: кілька актуальних проблем нашого волевиявлення

Ці президентські перегони стануть уже другими з часу Революції гідності. У буремному 2014-му в певному сенсі було легше. Проросійські кандидати навіть у виборчі поїздки країною їздити не ризикували та знімалися з виборів один за одним. Не було як такої опозиції, бо й, власне, влади в її сталому класичному розумінні не було. На порядку денному стояла легітимізація постреволюційної країни, війську був потрібен повноцінний верховний головнокомандувач – звідси й перемога найрейтинговішого кандидата в першому турі. Удруге історія такого шансу не дасть, тож і характер прийдешньої виборчої кампанії накреслюється принципово інший.

Кандидати звинувачуватимуть одне одного в популізмі й так чи інакше вправлятимуться в ньому. У нашому ураженому патерналізмом суспільстві досі живі уявлення про те, що президент – це і гарант Конституції, і керівник ЖЕКа, тому він може одночасно інспектувати котельні, відкривати дитячі садки й виступати із трибуни ООН. Коли частина електорату чекає на магію, цирковий ухил виборчої кампанії неминучий. Власне, це й буде помітно на дебатах: хто який рівень популізму зможе собі дозволити.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram