Кілька слів про суспільні наслідки того, що сталося в українському православ'ї.

1. Фактор національної безпеки. РПЦ була інструментом російської та радянської колоніальної політики. Аспекти взаємодії були дуже різні: мовні, національні, політичні, ціннісні. Тепер колоніальний чинник зменшується та маргіналізується. З'являється спосіб недопущення подальшого цілісного захоплення України Росією та знищення української ідентичності, оскільки відновлення церковної монополії РФ стає фактично неможливим навіть за умови повномасштабної окупації, а без неї гіпотетична ситуація взяття Росією під контроль всієї території України нагадувала б радянську окупацію Польщі, де костьол унеможливив повну монополізацію влади.

Транзакційна вартість війни з Україною для Росії щойно зросла, для України – зменшилася, причому не внаслідок операційних чинників (як з економічними санкціями, які тримають дипломатів у напрузі, бо санкції щопівроку треба продовжувати), а внаслідок стратегічного фактора. Томос із рук Варфоломея для України – це дуже лайтова версія того ж ефекту, який дає НАТО.

2. Виклик концентрації влади. Тоталітарна травма каже українцям, що небезпечно мати концентровану в одних руках владу, а саму адміністрацію бажано регулярно оновлювати. Церква – інституція, яка має рівень інституційної довіри біля 70% і позитивний баланс довіри близько 40%. Доки церква як інституція мала багато облич – дві УПЦ, УАПЦ, УГКЦ, РКЦ, різні протестанти, а також юдеї та мусульмани – церковна влада в очах суспільства була безпечною. Консолідація православ'я може в довшій перспективі похитнути показник інституційної довіри, насамперед, якщо будуть підстави вважати, що відбувається дифузія церковної та політичної влади.

Високий рівень інституційної довіри передовсім визначає силу впливу інституції на порядок денний суспільства. Від того, наскільки нова православна церква зрезонує з довготерміновими суспільними викликами – браком безпеки, а звідси браком довіри, а звідси складністю формування соділарності й одночасним зростанням індивідуалістичної суб'єктності – чи піде за популярними політичними технологіями консолідації різних більшостей проти різних меншостей – залежатиме, чи битий, а тому недовірливий український громадянин не вирішить забрати в церкви частину її впливу, зменшивши свою до неї інституційну довіру. Цей інструмент випробуваний на політичних елітах, його ефективність доведена.

Читайте також: Без "доісторичної" церкви не матимемо сучасної держави – журналіст

З іншого боку, новий досвід концентрованішої влади може стати для всього суспільства пошуком продуктивної дефініції лідерства, служіння, підзвітності. Паралельно цим же шляхом вже кілька років йде УГКЦ, де був яскравий приклад добровільної відмови від влади, побудови не тільки церковних, але й важливих суспільних інституцій (УКУ, наприклад), сміливих і переважно вдалих експериментів із порядком денним.

3. Соціальна доктрина православної церкви. Її проникність у суспільство можна порівняти хіба що з конституційними принципами – не завжди на користь останніх. Оновлена й об'єднана православна церква формується на тлі дуже динамічної суспільної трансформації в умовах, дуже відмінних від умов інших православних країн. На порядку денному в Україні значний обсяг питань, які в інших країнах або не стояли, або давно вирішені. Питання відносин церкви і держави, церкви й армії, церкви та бізнесу, церкви й капіталу, церкви та підприємництва, церкви й ініціативи, церкви й активізму, церкви та правозахисту, церкви й чоловіка/жінки, церкви тасім'ї, церкви й меншин, церкви та громади, церкви та невіруючих, церкви і зневірених, церкви та зловмисних – це все актуальні питання, які потрібно адресувати в спосіб дуже точно припасований до української суспільної ситуації.

Як формуватиметься ця доктрина? Наскільки швидко? Наскільки фундаментально? Як вона змінюватиметься? Як вона реагуватиме на нові виклики? Які позиції залишатимуться непорушними? Де можливі розбіжності всередині чи поза церквою? За цими питаннями стоїть виклик оновлення не тільки церкви, але й східного православ'я як такого. Рішення, ухвалені в Києві, резонуватимуть в інших країнах колишнього СРСР і матимуть значення зокрема і для Росії, зміни в якій кожному з нас потрібні не тільки на політичному, але й на людському рівні.

Читайте також: Чотири напрями церковної агресії РФ проти України

4. Продовження інституційного розвитку церкви й не тільки. Православна церква не є єдиною, яка проходить трансформацію. Іншу за порядком денним, але суголосну за вектором трансформацію проходить УГКЦ. Обидві церкви мають молодих очільників із великим запасом енергії та часу для проведення довготривалих змін і закладання підвалин для викликів наступного рівня. Втім, молодість і добромисність ієрархів ще не є гарантією спроможності чи непомильності. Помилки в обранні пріоритетів чи вузький погляд на виклики можуть цілком нівелювати рух уперед.

Українська історія сповнена прикладів несповнених надій і лідерств, що закінчувалися занепадами. Чи зможуть церковні лідери та їхні церкви стати конструктивними гравцями, які бачать світ як позитивну, а не нульову суму? Чи зможуть бачити стратегічно? Здійнятись над собою йобмеженнями свого часу, вийти за рамки травм минулого? І конкретніше, чи ми побачимо на порядку денному дискусію про поєднаність Риму й Константинополя через Київ? Чи те, що сталося в Києві, є кроком до появи Київської церкви, про яку щораз активніше говорять в довколацерковних колах?

Цей процес може виявитись актуальним ще й у контексті невизначеності майбутніх відносин України та ЄС, України й НАТО, України та колишнього СРСР, особливо, якщо/коли сьогоднішні конфігурації виявляться неспроможними і їх доведеться редизайнувати чи доповнювати. Україна може опинитися в ролі регіонального гравця не тому, що матиме амбіцію, а й тому, що не буде нікого іншого, хто матиме відповідний досвід і готовність цю роль утілити, а ціною буде мир у регіоні та світі.

Сьогодні складно сказати, де за якийсь час будуть Москва, Брюссель, Анкара, Ватикан чи Фанар. Так само, дивлячись на календар 2019-го, складно сказати де вже дуже скоро буде Київ. Зміни, що стаються у православній церкві, стабілізують цю волатильність, принаймні з українського боку, й дають більшу впевненість, що перетворення останніх п'яти років – це не тільки новий масштаб амлітудного коливання, але й ознака появи тривалішого вектора.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram