Об’єднавчий собор українських православних церков суттєво вплине на геополітичну ситуацію щонайменше в східноєвропейському регіоні, пише для "Тижня" Ігор Лосєв

Показово, що в Москві українську автокефалію сприймають лише як політичний феномен, незважаючи на ритуально-релігійний антураж пропаганди. Власне, для Кремля суто політична цінність церкви завжди була вищою за будь-які релігійні моменти.

Колишній вихованець Тіфліської духовної семінарії Сосо Джугашвілі (Сталін) 1943 року відчув, що ставлення до церкви як інституції треба міняти. По-перше, до цього спонукала поведінка німців на окупованих територіях, де вони дозволили відкрити закриті більшовиками церкви й таким чином суттєво покращили ставлення до себе місцевого населення. По-друге, виявилося, що церква може бути потужним союзником держави в боротьбі проти зовнішньої агресії. А по-третє, в 1943-му вже стало зрозуміло, що Вермахт утратив здатність до потужних наступальних операцій (останньою була спроба переломити ситуацію на Курській дузі), отже, війна покотиться на захід. А там Балкани з їхнім переважно православним населенням, значні групи православних у Польщі та Чехословаччині, тож виникає потреба в усебічному кремлівському контролі над "визволеними" країнами, який зручніше здійснювати в духовній сфері зусиллями церкви, а не агітпропу, адже релігійні люди здатні опиратися комуністичній пропаганді. Крім того, в Західній Білорусі неминуче мала виникнути проблема з білоруськими римо-католиками, а в Західній Україні – з українськими греко-католиками.

Читайте також: Чотири стратегічні виміри томосу про автокефалію Православної церкви України

А це означало, що Кремль потребує відродження Російської православної церкви, практично знищеної в 1920–1930-х більшовиками (на 1943 рік якимось дивом на всю РПЦ вцілило аж чотири православні владики). Проте в цій новій, "правильній" РПЦ не повинно було зберігатися й тіні опозиційності в дусі бунтівного патріарха Тихона (Бєллавіна). Це мала бути жорстко керована Кремлем структура для проведення у світі кремлівської політики. Тим паче, що в 1940–1950-х роках Сталін уже допускав певні елементи імперської реставрації, відновлюючи традиції імперської Росії (запровадження погонів для офіцерів, хоча саме слово "офіцер" до війни в Радянському Союзі було лайливим, висування претензій до Туреччини щодо проток Босфор і Дарданелли, що були для старої Росії традиційними, культ царських полководців, відродження "національної гордості великоросів" як панівного народу СРСР тощо).

Нова, лояльна до більшовиків РПЦ мала виконувати делікатні місії в Європі та світі, представляти СРСР у різних міжнародних організаціях, зокрема у Всесвітній раді церков, а також у де-факто очолюваному Москвою русі боротьби за мир в усьому світі.

На думку радянського керівництва, відновлений Московський патріархат мусив перебрати на себе лідерство в середовищі православних церков. Причому тут ішлося про певне знецінення самого принципу автокефалії і в перспективі жорстке підпорядкування всіх тих церков єдиному всеправославному центру (ясна річ, у Москві). Якоюсь мірою це нагадувало устрій римо-католицької церкви з її жорсткою вертикаллю від сільського кюре (десь біля витоків Амазонки) через єпископа та кардинала-примаса аж до понтифіка в Римі. Зрозуміло, що в такій ситуації, коли РПЦ брало на себе функції реального лідера світового православ’я, вселенський патріархат у Константинополі перетворювався на анахронізм, адже за ним уже не було величезної держави, не було атомної бомби, армії, спецслужб і поліції. У Росії церкву сприймали лише як частину державного Левіафана, без якого вона сама по собі не заслуговувала на пієтет.

Читайте також: Протистояння триває: навіщо Україні потрібна власна церква

Саме тому на згадку про Папу Римського Сталін реагував зневажливим: "А скільки в Папи дивізій?". А нині неформальний представник Московського патріархату в Україні нардеп Вадим Новинський в ефірі телеканалу ZIK зневажливо називає Вселенського патріарха "Стамбульським патріархом".

Після об’єднавчого Собору в Києві й отримання томосу про автокефалію української церкви вага Константинопольського патріархату в православній ойкумені різко зросте, а Московського відповідно впаде. І це розцінюватиметься не тільки як усесвітньо-історична поразка РПЦ, а насамперед як фундаментальна геополітична поразка російської державної влади й особисто президента Путіна. Позиції Москви особливо постраждають на Балканах, у Греції, Румунії, Болгарії, Сербії, Боснії, Македонії, Албанії та на Близькому Сході, де давні східні патріархати ще раз матимуть можливість переконатися в тому, що Росія далеко не всесильна. А отже, Єрусалим, Антіохія та Александрія зроблять свої висновки…

Таким чином, геополітичні мрії державної Москви про узурпацію Константинопольського патріархату, про політичне переформатування світового православ’я тихо помруть. РПЦ із геополітичної суперцеркви перетвориться на рівну серед рівних і співмірну за кількістю вірних і впливом з Українською помісною православною церквою із центром у Києві. А Кремль отримає значно послаблений інструмент своєї імперської політики. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram