Лісом хтось за мною йшов. Усі ці сосни, що підпирали замерзле небо, не менш, ніж столітні, – знайомі мені змалу, і я впізнаю кожну. Старі подагричні їхні ноги зараз дбайливо вкутані пухкими сніговими перинами, срібне сяйво в повітрі міниться на сонці, манить за собою – зайти глибше-глибше… І цей шерхіт за спиною… Я зупинялася і рвучко оберталася – у ту ж мить той хтось теж завмирав, глуха тиша… На третій раз я зрозуміла, що в лісі була таки сама – жодних відбитків на тих перинах, крім моїх. То – сосни… Вони перешіптувалися за спиною…

Я й справді з‘явилася серед них негадано, після багатьох десятків літ відсутності. Снігів намело! Певно, як тоді… Мій дідусь, Дмитро Никифорович, який у минулому столітті служив телеграфістом у монаршому флоті, а потім на нашій залізничній станції, мав слабкість до солодкого сну.  І вдень, і вночі він легко й щасливо поринав у дрімоту. Прокидався лише від звуку телеграфу, що дрібними гвіздочками відбивав морзянку… Щоранку він не розтуляв очей, доки бабуся не приходила: "Мітя, вже паровоз давно гуде!" Тоді він уставав і біг на станцію. А ввечері, повертаючись із Прилуки в Пирятин, міцно засинав у теплому вагоні, і його будили вже аж у Гребінці. Звідти пішки по отаких високих і пухких снігах він повертав додому. Насипало їх тоді  стільки, що одного разу, переводячи дух на вершку величезної кучугури, він додивився, що стоїть на даху чийогось будинку.

Я згадала цю свою улюблену історію, бо почула з неба морзянку!  Як розшифрувати депешу, яку хтось дрібними гвіздочками відстукував високо у кроні старої сосни? Чому, ну, чому я не запам‘ятала ту дідусеву азбуку – зараз би розуміла, що мені передає мій Дмитро Никифорович звідти…

Читайте також: Про любов

Дятел люто гатив угорі дроби й синкопи, на мене сипалася свіжа соснова тирса…

Чого я прийшла сюди… Певно, настав час. Усе життя мандрую світом – і легко, й радісно мені пишеться про нього. А щойно почнеш щось оповідати про дім, як одразу звідкись вилізе якийсь прострелений череп, якась одірвана з косою стрічка, якесь одоробло, збудоване на місці якогось  колись величного палацу, чиясь обірвана історія, якась розібрана бруківка в забрьоханому селі і якась фотографія, де сидять із прямими спинами в ландшафтному саду якісь люди зі спокійними й усміхненими очима – з книгами в руках і біля квітів, там, де, судячи з написів, і є те забрьохане зараз село… І все це одразу скаламутить усю розповідь про дорогу додому, заниє  болісне бажання дізнатися, що тут сталося, текст перекинеться на трагедію, і вже ніяка це не подорож світом, а мандрівка в темний склеп… І так це несправедливо…І тому кидаєш те писання…

Усе вирішила пара давніх фото. На одному – кавалерія вишикувалася на Соборній площі мого Пирятина, тоді повітового міста. Вишикувалася в 1912 році – і я не маю уявлення, чого. За кавалеристами бачу собор, частина якого досі стоїть, і парк, частина якого ще досі є… На другій – у рядок молоді морські офіцери, на кашкетах стрічка – "Мінная школа", і другий праворуч – мій дідусь Дмитро Никифорович, Мітя… Теж 1912 рік. Нічого не знаю про це. Ніхто не знає… Маю тепер кидатися навсібіч і шукати, бо таємниця просто випікає душу… Але головне… На цьому фото всі молоді офіцери дуже суворі й строгі, як належить тіням далекого минулого… А Мітя – єдиний всміхається! Так, як не належить тіням! Так, як не належало фотографуватися сто сім років тому!

І я це нарешті побачила.

Ми були з ним великими друзями – і  от зараз він мені шле "телеграфічну повітряну безпровідну депешу"… Якби я вміла читати за Морзе… Він міг написати те, що казав мені, школярці, перед тим, як збирався піти: "Муся (так звав мене, бо я весь час дзижчала щось, як муха), – завжди стеж, щоби на моїй могилі росли квіти…" Я тоді розсердилася – бо не хотіла чути про смерть. А тепер я зрозуміла – це, щоб я поверталася. І посміхається ось із неусміхнених фото минулого тисячоліття… Це – щоб я любила й не боялася ходити сумними місцями, щоб там завжди були квіти, щоб шукала розгадку і щоб – головне! – усміхалася там, де ніби вже неможливо…

Провалюючись по коліна, – як би зараз згодилися ті далекі прекрасні білісінькі валянки, що їх дідусь іще й підбілював мені крейдою! – я добрела до галявини, де росла дивовижна і славна в наших місцях сосна:  два її стовбури переплелися ідеальною вісімкою. Це був знак нескінченності. Колись давно вона прикрасила обкладинку знаменитого журналу "Огонек" – і цим усі в нашій радянській провінції страшенно пишалися… Але це був знак! І зараз я відпльовувалася від снігу й торжествувала: знак на місці! І якщо дивитися під певним кутом, то й не видно, що частину вісімки акуратно випиляли… Напевно, стрюхла… Напевно, мені треба було про все здогадатися раніше – може, я би помітила тоді ще, що нескінченність під загрозою забуття…

Дідусь Мітя всміхався мені. І от куди я зараз піду – в той собор! Перед ним тоді шикувалася вся кавалерія… Я не була там усе життя!

З острова Масальський, де все це мені привиділося, до центральної вулиці йти недовго – зараз вона теж Соборна. І треба заплющити очі, щоб не розігнати видиво… Буду дивитися на ці високі вікна старого міцного дому, що вижив на розі – до нього приліпилися три ластів’ячих гнізда, мов навіки! Унизу, в підвалі, колись був молочний магазин. Я ходила туди малою з бідончиком, ставала в чергу й дихала прекрасними вершковими ароматами  жовтого куба масла, у який врізався гігантський ніж продавчині – теж усієї такої вершкової й пахучої. Потім я підставляла бідончик під літровий черпак, з якого переливалося кремове, пряжене, улюблене на все життя молоко…

Праворуч біля дороги песик пісяв під порожній постамент. З цього цегляного підвищення  зняли погруддя гривастого й бородатого Карла Маркса, про якого я в дитинстві  думала, що то Бетховен… І тепер ця порожня прямокутна фігура на клумбі – ніби витвір місцевого кубіста, просто постамент, просто штука для штуки, просто можна попісять – і ніхто тебе за це  не шваркне ломакою по хвосту.

Дорогою бадьоро проскакав іржавий червоний "Жигуль", з відчиненого вікна хтось видував цигарковий дим, що ніби загусав на морозі й тягнувся за "Жигулем" крученою мотузкою… В "Жигулі" співало на всю Соборну про "поплакала і знов – фіалка розцвіла" – а на задньому бампері підскакувала й хвицяла табличка "Скажена коняка".  На узбіччі дороги, між автами, припаркованими навпроти заліплених  барвистими вивісками крамниць, хтось комусь читав мораль прекрасною французькою мовою – із вставками на зразок "склад", "канава", "собака"… Я  вирішила не дивуватися й розгледіла, що це щось вичитував і дорікав жінці в білому пальті  чорніший чорної землі чоловік у шапці-вушанці. Волохата чорна шапка ідеально в тон зливалася з його шкірою, цей дивовижний пирятинець сердився й казав щось на зразок "je encore un coup toi rappelle, que de la sorte non selon un règlements!" Оскільки я, на жаль, дуже мало знаю французької, то можу помилятися в точності почутого… Я думала про інше  – колись тут, на цих вулицях, французька точно лунала, бо тут, у затишку, під акуратними кронами тополь могли прогулюватися ті, чиї імена сьогодні лише в енциклопедіях… Але зараз перехожі поспішали в буденних справах, вони собі йшли по хліб та по сир, купували сім-карти, заходили у двері, на яких написано від руки "Французькі парфуми"… Дві приятельки стояли там – одна була, певно, вже власниця цих амброзій, а друга принюхувалася до її доглянутого личка: "Ой, це ти ним напахчена?" Назустріч мила дівчина вела двох пекінесів, одягнутих у яскраві жилетики, – і ми всі церемонно привіталися.

Стояв прекрасний і свіжий день. Одна з живих ялинок на площі була досі прибрана, як на Різдво – а чим і не Різдво…

І я прочинила важкі двері Собору Різдва Богородиці й ступила всередину, про всяк випадок накинувши на голову шарф… Українське бароко, вісімнадцяте століття, місцеві архітектурні традиції воєдино з європейськими, замовив колись полковий єсавул…Звичайно – це вже не весь собор – те, що лишилося… Я тут ніколи не була. Коли вчилася – він стояв замкнений і заборонений, там зберігали якісь лахи, а потім був музей. Музей пізніше перенесли й розікрали…

Усередині було напівтемно, вогко й дуже холодно. Біля розп’яття стояв розжарений калорифер – і намальованому стражденному оголеному Ісусу мало би бути тепліше… Тут ставили "за упокій" – найбільш, із усього видно, відвідуваний закапелок.  У кутку щось поворушилося – і на мене глянули очі старої жінки, яка щось там витирала й переставляла. Вона дуже здивувалася:

– А вам чего? – спитала тихо й озирнулася на Ісуса, ніби шукаючи захисту на всяк випадок.

– Мені "за здравіє" попросить.

– Вон там і там.

Я поставила і за упокій – за всіх, кого любила в цьому житті, і за здравіє… І спитала, як жінку звати.

– Алла, – сказала вона.

– Я чую, що Ви говорите російською немісцевою — звідки Ви, Алла?

– Из Пирятина я.

– Але, мені здається, Ви не тут народилися. Ви інакше говорите.

Читайте також: Зоя Казанжи: Моя бабуся хотіла померти влітку

Сімдесятирічну Аллу, певно, про це ніколи ніхто не питав, і вона з несподіванки завмерла… Алла народилася в Кємєрово. А сюди приїхала вже вісімнадцятирічною дівчиною. До дядька. І лишилася. Вийшла заміж, народила сина, але по-українськи так і не навчилася… Але я все ж бачила, що це не все… Звідки дядько в неї тут був? Алла поправила  гірку свічок, з яких мені видала дві, зігнулася й розказала: розкуркулили їх колись, вивезли туди. Там вона народилася – але наша вона. Просто по-нашому вже не навчилася до старості…

– И по-своему уже толком не умею…

Син по монастирях шив, кравець він, тепер хворіє, а Аллі треба працювати, годувальниця вона…

Постояли ми з нею вдвох, поговорили. Ікони мерзли й мовчали…

Площа, де на фото шикувалася кавалерія, зараз була якоюсь меншою. Ту кавалерію кудись проводжали – навпроти стояли натовпи людей… Там, де навіки завмерли на знімку ті люди, зараз залишки кінотеатру "Родина", його скелет, зачинені наглухо вікна і двері до каси, де я стояла в черзі по квиток, і дідусь Мітя з бабусею стояли, і мама з татом… Десь там, усередині, замкнені наш сміх і наші сльози над героями "картин"… "Родина" з даху попадала, і тепер там криво й косо писалося "К но Р Атеа"… Але вся будівля була закрита величезним панно з усміхненою дівчиною в військовому одязі, яка кликала сьогоднішніх добровольців до армії – "захисти свою країну!". І я таки побачила кавалерію… І стояла проводжала її…

Дідусь Мітя посміхається мені очима з 1912 року, як мені здається, ще веселіше – він завжди знав, що я зрозумію месседж і повернуся. І люблю.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram