Нас не вчили бути батьками. Нас вчили читати, писати, водити автомобіль (якщо треба було), але батьками бути не вчили.

Ми вступали у батьківство, маючи досить обмежену кількість сценаріїв виховання. Для дітей, що зростали в 90-ті, це було два найпоширеніших сценарії:

– батьки упахуються, ти виростаєш сама по собі. Заважати їм ти не можеш, бо не перетинаєшся і не бачиш тих батьків на очі (мій сценарій).

–  батьки роздосадовані, відчуджені і луплять тебе, щоб ти не заважала.

Читайте також: Діти-проекти, як їм літається на батьківських крилах?

Ми виросли і дехто з нас (хоча не всі) виніс одне правило виховання: я не буду бити свою дитину.

Я теж була серед таких. Точно знала, що не битиму своїх дітей. Але поняття не мала, що з ними робити натомість.
Одна фраза мені запам'яталася: фізичне покарання –  це свідчення вашого педагогічного фейлу.

Я не б'ю дітей, але і педагогічного "успіху" (що ще протиставити фейлу?) теж не спостерігаю. Я поняття не маю, що робити з дітьми.

Це все інтуітивно. Інтерес у сфері психології не дуже допоміг задачі із вихованням. Педагогічно було абсолютно неясно, що робити. Я обслуговувала дітей, говорила з ними, приймала, подавала приклад... 

Вперше почула про якісь педагогічні прийомчики я десь роки півтори тому, коли зустріла людину, який не вписувався у ті два описані вище сценарії виховання. Бо його виховували дуже послідовно і мудро. Тоді я почала задумуватися, що розвиток дитини –  це як розвиток організації, ну, тобто можна скласти стратегічний план і "вести" дитину до мети. Це розуміння було для мене революційним. Не просто "забезпечити всім необхідним", а саме вести.

Потім, коли Ярославу діагностували РАС, ми вперше почали застосовувати корекційну педагогіку, і це почало працювати. Вражаюче!

Основне відкриття: послідовність і непохитність. Це стовпи у вихованні.

Зараз я, через 11 років після народження сина, проходжу курс батьківства у приватній клініці. Мене вчить психологиня, як побудувати виховний процес. Спочатку це було у межах корекції поведінки старшого сина, для якого я маю бути "лобними долями", доки вони не розвинуться настільки, що він почне себе контролювати. А останньої зустрічі ми зачепили багато моментів уже з роботи із нейротиповим Северином. І я зрозуміла, наскільки неочевидними для мене є деякі підходи.

Читайте також: "Можно я не пойду в школу": почему детям тоже нужны "дни психологической разгрузки"

Наприклад, коли дитина мені говорить щось типу "ти зі мною не проводиш час", то моїм зрозумілим поривом було би протиставити факти, наприклад, розписати весь наш день і показати, скільки часу я присвячую цій конкретній дитині. Тобто використати логічні аргументи. Я завжди це робила, але ніколи це його не заспокоювало. Але психологиня направила, що тут важливо не звертатися до раціо, а "валідизувати почуття". Визнати, прийняти цю ревність і спробувати з нею щось зробити разом. І таких речей дуже багато. Де б знайти ще час на це все?

А взагалі... Ви помітили, скільки зараз я пишу про дітей? А помітили, що раніше не писала зовсім? Ну так, мені знадобилося 11 років, щоб стати матір'ю свідомо.

І тому я за зріле і обдумане народження дітей. Коли людина вже навчиться бути матір'ю чи батьком. На щастя, є чудові курси саме з виховання дітей, а не тільки з догляду. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram