Трактат про не такий народ.

Мені здається, нашому суспільству притаманні дві вкрай деструктивні ментальні тенденції чи то схильності, які весь час загрожують національному державному проекту.

Перша – це автоматична готовність вбачати в усьому, що стосується держави, в першу чергу негативне. Кілька років по Майдану ця схильність описувалася словом "зрада", на нервах та на контрасті з очікуваннями, але тепер вона знову, здається, залишається без терміна, бо перейшла (повернулася?) у звичку, "норму". Прикладів тому море, і ця схильність присутня знизу догори, а згори нещадно експлуатується навіть представниками держави (наприклад, нардепами, що клянуть "владу"), які хочуть використати цей рефлекторний гнів чи хоча б відвести його від себе. Бабки на лавочках поливатимуть брудом уряд, який підвищує їм пенсії та забезпечує їх субсидіями, а продавець води, яка зі вчора коштує на 10 коп. за літр більше, – президента, який "развязал вигадную сєбє вайну" і тепер все дорожчає.

Читайте також: Суспільні настрої українців яскраво виражені у пошуку простих та зрозумілих моральних цінностей

Так, яке не візьми порушення – скупку радіоактивного металу в чорнобильській зоні, незаконний видобуток бурштину, варварське вирублення лісів чи фокуси з бляхами, – винна буде держава, а "простим людям треба ж якось виживати". Про це трохи нижче, але зауважу місце ЗМІ у цьому процесі. Вони не просто безкінечно та безмежно експлуатують цю рису, але й використовують її для запеклої боротьби з державою, коли належать конкурентам чи опонентам чинної влади (тобто майже всі), яка з державою ототожнюється. Більше того – навіть суспільний мовник, який за умовчанням має бути про-державним, намагається підхопити цю безперервну антидержавну атаку у вигляді чи то "критичної позиції", чи то "аполітичності". І дійсно, це вже ніби чеснота пересічного українського громадянина – зневажати свою державу та її ганити. Я би порівняв це з аутоімунною реакцією, алергією організму на себе самого, – і тоді якось більш зрозумілими стають страшні цифри симпатій до активного ворога, агресора, колонізатора. Бо він врятує нас від самих себе.

Друга ментальна патологія – це захоплення шахрайством, вмінням порушувати, а ще краще – обдурювати закон, обманювати або "перегравати", в першу чергу, державу, особливо – демонстративно. (Може, я трохи перебільшую із "захопленням", через те, що живу у місті, де це – головна частина локальної саморепрезентації, "ми нахабні шахраї і цим пишаємося", але принаймні мовчазна прихильність до цього, здається, є у нас географічно універсальною рисою.)

Очевидним є зв'язок із першою схильністю, бо якщо держава нікчемна і погана, обдурити її – це честь і взагалі основа виживання. Причому особистий рівень одразу анулює більшу частину ненависті, навіть якщо йдеться не про мене самого, який щось там краде чи мухлює на своєму рівні, бо а як інакше, а про, умовно кажучи, конкретного суддю, а не "корумповану суддівську систему України", який "красавчик, добре влаштувався", вже не кажучи про євробляхера або бурштинокопача. Шахрай – це така дуже популярна фігура для ідентифікації.

До речі, я вже писав про те, що Зеленський – це аналог Гєпи, але менш локальний. Упевнений, що його "політичний успіх" – це великою мірою якраз ефект захоплення шахрайством: з точки зору його електорату, він "зламав систему", хакнув її чи обманув. Вони насправді усвідомлюють, що він актор, а ніякий не президент, але якраз нахабне і демонстративне нехтування всією політичною логікою, "правилами", для них є не просто предметом ідентифікації (на додачу до персональних якостей, типу проросійськості чи низового гумору, як і у Гєпи, між іншим), але й доказом його справжньої кваліфікації. Так, кожен шахрай – почасти чарівник. Звідти ж, мабуть, береться гіпноз "нового обличчя" та "зламу старої системи", що діє на більш інтелектуальну частину його прихильників. І так, той, хто ідентифікується із супершахраєм і ставить його мером чи президентом, ніколи не вважає себе його жертвою, тільки "партнером"; він впевнений, що той "крастиме, але і мені щось дасть", так працює ця магія, доведено Харковом.

Читайте також: В Україні абсолютна більшість живе за принципом "аби не було гірше"

Трохи дивною на цьому тлі виглядає "антикорупційна мода", правда? Я не сумніваюсь, що частина палких антикорупціонерів – просто порядні люди, але як справжня мода – в країні ненависті до держави та любові до шахраїв – це здається дещо нещирим.

Коли держава намагалася вже явно опанувати цю корупційну базову структуру і замінити нею себе (я маю на увазі правління Януковича, демонтаж української держави та приватизацію її органів згори донизу), саме це, звісно, частину з нас пригнічувало, але на майдани не виводило. Гадаю, "антикорупційна ненависть", скерована в першу чергу на головну системну загрозу структури "держава погана, шахрай добрий", нинішній інститут центральної влади, є насправді реакцією шаленого опору, реакцією відчайдушного захисту цієї структури, її справжнім імунітетом...

Звичайно, цю парадоксальну у своїй стабільності структуру "погана (шахрайська) держава – добрий (антидержавний) шахрай" якось аж надто легко пояснити колоніальним минулим; не виключаю, що вона є одним з інструментів самозбереження колоніальної системи, але здається, давно вже з нею не асоціюється, а набула дивних позитивних якостей: ненависть до держави це "критична громадянська позиція", а "добрий шахрай" – це високе уміння виживати у складних умовах. І хоча для нас реванш цієї системи безпосередньо загрожує поверненням колоніального статусу, та ще й катастрофічним, я би зосередив увагу на іншому: навіть якщо уявити, що завтра на північному сході від нас утвориться цілковита пустеля або океан із рибами та водоростями, побудувати нормальну функціональну державу із цими взаємопов'язаними ідеологічними складовими, що описані вище (ні, я маю на увазі не риб та водорості), все одно просто неможливо.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram