Товариш написав про мій подив із приводу чудернацької практики в роботі виборчкомів: "Ти дійсно не розумієш? Дуже стисло: 1) політична культура України (якої майже нема, але є вже десь років чотириста) ще із Середньовіччя базується на принципі з фільму "Гараж": "вовремя предать – это не предать, а предвидеть"; 2) зараз в Україні нема сталих інститутів, система політична лише складається. Насамперед не маємо політичних партій. Те, що зараз у нас так називають, це як літак із соломи десь в африканському селищі: наче натуральний, але не літає. Справжні партії ще треба розбудовувати".

Відповім у зворотному порядку.

Щодо карго-культу. Його в нас нема й не було (хіба що серед певних нечисленних верств населення в певні періоди за часів СРСР). Аргументую просто: карго-культ потребує обов’язково та щонайперше щирої віри в те, що виготовлення солом’яної копії літака призведе до появи заморських харчів і ліків (чи на що там сподівалися папуаси Нової Гвінеї, де, здається, карго-культ і зародився). Ніхто з українців ніколи не сподівався, що імітація західних інституцій призведе до роботи західних механізмів. Ми все ж таки не наївні дикуни: ХХ століття нас якщо не просвітило так, як треба було б, то циніками зробило вже точно.

Щодо партій. "Правильних" партій (бюджет яких складався би винятково із членських внесків) нема ніде у світі.

Щодо "складання політсистеми". З 1991 року виборів усіх рівнів було – не злічити. І система, про яку я (дещо педалюючи моє розгублення) написав, – саме склалася. Це позаконституційний, але цілком відпрацьований механізм.

(Що ж до зрадництва й перебіжництва. Сподіваюся – ви не вважаєте цілком серйозно, що це суто українська особливість.)

Далі.

Читайте також: Суспільство знову буде розчароване, бо чекає на легкі рішення та швидкі перемоги – економіст

Я розумію: в будь-якій справі, навіть у застосуванні законів, є власне формальний алгоритм, а є те, що зветься "узус": неписані правила, традиція. Тож я маю на увазі, що певні звичаї можуть бути навіть і кращими (гнучкішими, життєвішими, кориснішими) за закони та інструкції, а інші – навпаки: надзвичайно шкідливими. Або навіть так: за певних обставин і в певний час – корисними, за інших обставин – шкідливими.

Гарний приклад: корупція, про яку я, власне, й написав. (Ви ж розумієте, що корупція – це не лише хабарництво та здирництво, але й отакі явища у виборчому процесі, й безліч інших проявів.)

Я вважаю: час вже від корупції переходити, так би мовити, до "посткорупційної" організації суспільного життя. 
Бо вона, як на мене, після 25 років більш-менш ефективного регулювання економічного, політичного та суспільного життя, втрачає свою ефективність. Найперше – через те, що вже зроблено на шляху до Європи, тобто на шляху поступового впровадження в Україні євростандартів. Я – не лише про ті сотню чи дві ухвалених Радою законів, без яких ми не мали б ані безвізу, ані траншів, ані відкриття в Україні двох сотень іноземних заводів тощо. Сам той факт, що щодня зростає кількість і міцність горизонтальних зв’язків України з Європою (українців із іншими європейцями), саме це на всіх рівнях призводить до конфліктів корупційної традиції з вимогами законності та, якщо хочете, прогресу.

Чи не найбільша біда корупції (що з часом перетворюється на злочин корупції) – те, що вона регулює суспільне життя певним притаманним їй чином, а саме: корупційна регуляція побудована на жорсткому обмеженні доступу більшості громадян до об’єктивної, правдивої, точної інформації, до можливостей вибору, до рівного з іншими громадянами забезпечення всім – не в останню чергу захистом із боку закону. (Як на мене, дохідливо, переконливо й наочно писав про це наприклад, покійний Дуґлас Норт у своїй книжці "Насильство й соціальні порядки".)

Коли 1991 року суспільство було розгублене, дезорганізоване, а водночас перебувало у стані певної ейфорії, воно потребувало бодай якихось тимчасових механізмів вирішення безлічі проблем (не забудемо про найголовнішу –  розорення СРСР: в імперії, що розвалювалася, скінчилися всі гроші). Корупція (так само, як чорний ринок), що існувала завжди, перебрала на себе функції держави. Я б сказав: терміново вбралася в державний мундир.

Читайте також: Захтінки vs реальність: топ-6 очікувань від наступного президента

Ми – люди ледачі, байдужі й непередбачливі. Корупція точно так само, як перед тим радянська влада, звільняє нас від відповідальності й потреби самим щоденно вирішувати свої проблеми. Більшість людей це цілком влаштовує. Біда в тому, що корупція розвивається за власними законами (й не хотіла б, а розвивається). Умовно кажучи, із сапрофіта вона перетворюється на паразита.

Тож моє "локальне здивування" щодо виборчкомів треба розуміти у ширшому контексті.

…Чи знаєте ви, до речі, що виборчкоми зобов’язані надавати нам, спостерігачам, найширший доступ не лише до всіх документів (у мене, приміром, є повний особовий склад усіх 79 дільничних виборчкомів 172-го виборчого округу першого туру: це близько 900 людей)? Що я маю право підписувати (не кажу вже про отримання копій із мокрою печаткою) будь-які акти, протоколи тощо? Чому? Бо це передбачено виборчим законодавством.

А от штаби кандидатів у президенти – то добре захищені редути. Навідатися туди й на місці з’ясувати, наприклад, за якими принципами, коли і як підбирали й затверджували їхній склад, як висували представників до виборчкомів, із якої причини замінювали їх і як ці зміни ухвалювали тощо – нічого цього офіційні спостерігачі зробити не можуть: законом не передбачено. Я б сказав так: штаби кандидатів – це такі собі тимчасові закриті угрупування, не підзвітні нікому. Коли штаби Гриценка "кинули" всіх своїх представників у виборчкомах усіх рівнів, це навіть не привернуло нічиєї уваги. Бо ми, як я вже сказав, ліниві й байдужі.

Ну, що ж. Доки ми не цікавитимемося тим, що з нами насправді відбувається, доки не вирішуватимемо самі свої проблеми, нами цікавитимуться й за нас вирішуватимуть інші.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram