От заведено думати, ніби тут, у фейсбуці, відбувається якесь дуже активне життя, ніби люди тут живуть не менш повнокровно, ніж у реальному житті, ніби тут, як у дзеркалі, відбивається реальне життя з усіма його особливостями.

Скажу про себе: моя присутність тут не відбиває і 10% мого реального життя. "Оприлюднити щось у fb" не означає вичерпати себе й усе, що тебе цікавить, або якось однозначно себе визначити.

Й от саме цей звужений вияв твоєї особистості фейсбукова машинерія (так само, як і інших потужних платформ на кшталт Google або YouTube) сприймає як особистість цілісну, повнокровну.

Читайте також: Як Facebook і Google визначають, який контент нам споживати, а який – ні

І виходячи з цього, пропонує тобі свою рекламу. Ну, зрозуміло, вчора хтось виклав моє фото, де я сиджу на м'якому пуфі, а завтра в моїй стрічці з'явиться реклама пуфів. Точніше, з'явилася давно, й уже кілька місяців мені тицяють ті пуфи. Чекають, коли ж нарешті куплю. А кому в голові, що я сидів на ньому, бо не було альтернативи – стільця там якогось чи крісла? Кому в голові, що мені загалом по цимбалах ті пуфи?

Ну, зрозуміло, геолокація простежить, що я щодня ходжу біля ресторану "Коза Ностра", але ніколи туди не заходжу, fb запросить мене: "Зайди, чом ти постійно минаєш такий цікавий заклад!" Та не зайду я. Я колись бував в іншій їхній ресторації. У них суші обвітрені й несмачні, а в маргариту вони кладуть так мало сиру, що, вочевидь, їхній економ підкрадає.

Але все це всього лиш тінь образу, доволі квола, як на те.

Думаю, загалом кажучи, фейсбук зазіхнув на якусь революцію, але не став паралельним життям і стати не міг.

Читайте також: Парадоксальна проблема сьогодення – брак спілкування попри надмір комунікації

Просто fb – іще один протез, ерзац живої комунікації, який робить якісь автоматичні, алгоритмізовані узагальнення з того, що ми тут із себе час від часу видрочуємо.

Ну, так, тут можна організуватися й допомогти комусь тимчасово вижити. Ну, так, тут можна симулювати політичні баталії і дуже гострі емоції з розфрендами й банами, з яких би й половини не відбулося, якби люди поглянули одне одному в очі. І що, це велика перемога людського духу, коли засіб комунікації, який мав би покращувати взаєморозуміння, його погіршує? Перемога, що засіб комунікації став чинником, який частіше розсварює, ніж об'єднує?

І ще одне. Я уникаю згадувати фейсбук у своїх художніх текстах. Не тому, що маю якесь упередження, а тому, що не бачу, як він кореспондує з тим, що мене цікавить насправді. Ніяк не кореспондує. Життя окремо.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram