MENU

Солодка отрута імперії: маємо позбутися цієї постколоніальної залежності

805 1

Мовний закон іще довго буде актуальною темою. Ось 20 травня Радбез ООН відмовився розглядати його, хоча того вимагала Росія.

Особисто в мене відповідні суперечки призвели до розриву чи охолодження кількох знайомств. Аналогічний ефект свого часу мав перехід на українську в побуті.

Але річ не тільки в мові.

Останнім часом я думаю, що люди мого вікового діапазону – десь між 40 і 60 – мають певні сантименти – ні, не до СРСР, а до пізньої Росії. Точніше до Москви (й частково Петербургу) 1990-х.

Читайте також: Реванш олів'є: кожен із нас має зробити безкомпромісний вибір

Бо ж там тоді віяли урагани гультяйства, помножені на нафтогазові мільярди. Буквально за кілька років Москва почала здаватися капіталістичним мегаполісом з іноземного журналу посеред переважно все ще радянської сірості. Куди їхати за класними перекладами західної літератури? У Москву. За касетами й дисками з фільмами на будь-який смак? Туди ж. Приїзди рок-зірок. Гастролі театрів рівню Піни Бауш. Фестивалі всіх можливих форматів.

До речі, напомпована легкими грошима російська культура як така теж генерувала образ неозорого Клондайку, хоча не була таким ані дня. І байдуже, що останній великий російський кінорежисер (Тарковський) помер ще 1986-го, а письменник (Венедикт Єрофеєв) – у 1990-му.

Контраст із напівпустелею, що панувала на наших просторах, здавася занадто сильним. А про те, ким, якими методами та скільки років створювалося це спустошення, ніхто особливо не замислювався. Підрослим юнакам і дівчатам, травмованим тотальним і тоталітарним радянським дефіцитом, чехівське "В Москву, в Москву!" уявлялося найкращими ліками від нудьги.

Я, звісно, не кажу тут про всіх – але про багатьох із тих, кого знаю, та й про себе теж. Невиразне слово "постколоніалізм" саме такий вигляд і має. Коли ти, наче й відокремившись від імперії, лишаєш у своїй вені крапельницю з її солодкою отрутою. Хоча й отрута ця – навіть не потужний галюциноген, а дешева імітація. 

Читайте також: Нівелювання досягнень культурної політики видається цілком реальним – Жадан

Коли Україна 2014 року нарешті почала реалізовувати гасло "геть від Москви", то для багатьох це виявилося аж надто болісним. О, цей пекельний синдром відміни! А після закону про мову, який є природним продовженням змін у країні, культурна абстиненція накрила навіть декого, хто здавався біль-менш притомним.

Чого насправді хочуть ці раптово стурбовані буквою (не духом) прав і свобод суб’єкти? Повернення в зону комфорту, звісно. Щоб тут знову була така собі Росія-лайт, Москва, тільки без диктатури й бандитів. 

І ось вони, зболені за убогою позолотою дев’яностих, припечатаною двоголовим орлом, ідуть на вибори. Й обирають те, що обирають.

Нинішній реванш – це не відкат у дусі Януковича. Це, якщо лишити осторонь суто протестні мотиви, неозвучена вимога: поверніть нам нашу ін’єкцію постколоніального фуфла.

Але зараз не 1990-ті, а 2010-ті. І довкола не Москва, а Україна. І лікуватися від залежності все одно доведеться.

Це буде боляче. Але недовго.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Дмитро ДЕСЯТЕРИК


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки



Правила коментування »  

Новини