Парламентські вибори – це передусім вибори прем’єра. Від складу Верховної Ради та від сформованої коаліції залежатиме те, хто очолить та сформує Кабмін. З охочих поборотися за портфель прем’єр-міністра нині вишукувалася ціла черга, питання лише в тому, наскільки претенденти свідомі того, що відбувалося із країною протягом останніх п’яти років. Кермування двох постреволюційних діячів – Яценюка та Гройсмана завело українську економіку у безвихідь. Для кращого розуміння, чому це так, пропоную пройтися по основних віхах правління «соціального уряду» Гройсмана.

Головний удар по добробуту

Передусім нагадаю, що одним з перших рішень уряду стало запровадження так званої єдиної ціни на газ. Це рішення потягло за собою значне зростання тарифів на опалення та гарячу воду. І це був, напевно, найбільш болючий удар по кишені українців за останні роки. Зростання тарифів потягло за собою зростання витрат на комунальні субсидії.

Субсидії – це взагалі ракова пухлина на тілі держбюджету. Замість пишатися їхнім нарощуванням (з 2016 до 2018 року вони зросли майже вдвічі – з 40 до 71 мільярдів гривень), уряд Гройсмана мав би перейматися протидією бідності. Але як взятися за подібне завдання, Володимир Борисович не має жодного уявлення. Натомість собі в заслугу він записує те, що за його керування почала зростати мінімальна заробітна плата. За два роки вона виросла майже в 3 рази – з 1600 до 4173 гривень. Хоча середня зарплата за цей період в Україні зросла лише у два рази. Але як це вплинуло на підприємців?

Зростання мінімальної заробітної плати призвело до зростання додаткових витрат підприємців на виплату зарплат. А далі ФОПів зобов’язали платити єдиний соціальний внесок незалежно від того, є в них дохід чи нема. І це призвело до закриття півмільйона ФОПів. До всього іншого, зростання «мінімалки» не зупинило трудову міграцію. У 2018 році за кордоном, за офіційними даними Мінсоцполітики, працювали 3,2 мільйона людей постійно та ще 9 мільйонів виїжджало на сезонні роботи. 12 мільйонів працездатних українців знаходять кращі умови для роботи десь інде, але не в рідній країні. І це також реальність, створена нинішнім Кабміном.

Реформи Гройсмана: пенсійна та самоврядна

В цьому розділі почнемо зі «знаменитої» гройсманівської децентралізації. Нещодавно на одному з телеефірів прем’єр вихвалявся тим, що йому, мовляв, вдалося збільшити місцеві бюджети з 70 мільярдів (як це було у 2014 році) до 280. При цьому Гройсман «забув» зробив поправку на інакший курс долару, який був п’ять років тому, але суть навіть не в цьому.

Колись сам Гройсман сказав просту і слушну річ: децентралізація – «це коли люди обирають свою владу, а влада має повноваження та кошти, щоб адекватно реагувати на запити суспільства». Шкода, що розуміючи суть децентралізації, чинна влада як ніколи далека від втілення її у життя. Так, для мене теж децентралізація означає передусім фінансову незалежність регіонів. Лише грошима це поняття, звісно, не обмежується, але економічна самодостатність «на місцях» – це альфа і омега децентралізації – головне, що потрібно для її впровадження.

Гройсману здається, що він передав гроші на місця і цим зробив велике та значуще діло. Але кому вони надійшли? На місцях нині панує двовладдя, про яке я не втомлююсь повторювати. Бо діють одночасно і ОТГ (там, де вони сформовані), і районні та обласні ради. Один з елементів є явно зайвим, бо наявність дублюючих один одного органів влади означає як мінімум подвійне утримання їх з місцевого бюджету. Тобто подвійну армію чиновників, котра, до того ж, має повноваження сама собі призначати заробітну плату. І тут голови ОТГ, повірте мені, не економлять на власних доходах.

Вочевидь, сам прем’єр відчув, що з його реформою децентралізації відбувається щось не те. Днями Гройсман заявив, що має намір скоротити вдвічі штат чиновників районних державних адміністрацій – є у нас, окрім виборної, і така влада теж. Але просто скоротити управлінців мало, потрібно, або органи влади відповідали чинному українському законодавству.

Бо наразі можливість об’єднання у територіальні громади не тільки сіл, а й селищ та міст, не узгоджується з частиною першою статті 140 Конституції України, згідно з якою територіальною громадою може бути лише «добровільне об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл», котре повинно мати статус адміністративно-територіальної одиниці. Іншими словами, потрібно, аби структура територіальних громад відповідала системі адміністративно-територіального устрою, а не навпаки.

Чому це так важливо? Тому що через неузгодженість ряду моментів і через паралельне й алогічне існування райрад об’єднані територіальні громади перетворюються на організовані злочинні групи, де на чолі стоїть той чи інший впливовий латифундист, сільськогосподарський магнат з депутатським мандатом в кишені або з причетністю до виконавчої влади. Видимість демократії забезпечуються через проведення виборів до ОТГ, але фактичні важелі впливу опиняються не у громади, а у місцевої «еліти». А районні, обласні ради та ще й згадані Гройсманом адміністрації лише додають сумбур і сприяють розпилу бюджетних грошей.

Щодо пенсійної реформи Гройсмана, то тут справи ще гірші. На 1 січня 2019 року в Пенсійному фонді України перебувало на обліку 11 470,405 тис. пенсіонерів (на 255 тис. осіб менше порівняно з 1 січня 2018 року, а з 2013 по 2018 рік пенсіонерів стало менше на 2,1 млн). І хоча кількість тих, хто отримує пенсії, постійно скорочується (смертність в Україні вже стабільно превалює над народжуваністю), дефіцит бюджету Пенсійного фонду постійно росте. І зараз бюджетна «діра» в ПФУ сягнула загрозливих 170 млрд. гривень. Звідкіля з вона взялася?

Власне, як і у випадку з ОТГ – з не продуманих до кінця та непослідовних дій. Дефіцит Пенсійного фонду походить від насамперед від недолугої пенсійної реформи, тобто від того часу, коли міністр соціальної політики Андрій Рева невдало намагався перейти від розподільного механізму до накопичувальної системи пенсійного забезпечення. Передбачалося, що з 1 січня 2019 року Україна вийде на другий накопичувальний рівень нашої пенсійної системи, але цього так і не сталося. Пенсійна реформа загрузла у нерішучості й відсутності чіткої стратегії.

Читайте також: Партію Саакашвілі не пустили на вибори

Таким, власне, і є «соціальний» уряд Гройсмана – урядом половинчастих дій та величезних й непотрібних витрат, які внаслідок цих дій й виникають. Але окрім не доведених до кінця починань, є сфери, за які прем’єр не брався взагалі. Це, зокрема, не врегульована царина податків.

Що не було зроблено

Для того, щоб ефективно господарювати, треба не лише розумно розпоряджатися видатками й не викидати гроші на вітер. Важливо правильно оцінити потенціал свого господарства й не намагатися витиснути з нього більше, аніж воно в стані дати. Будь-яка держава збирає податки, за рахунок яких, власне й існує, – так повелося ще з давніх-давен. Але коли чиновницький апарат намагається викрутити руки громадянам, обдираючи їх як липку – це приклад доволі поганої економічної політики.

Світовий банк свого часу підрахував, що український бізнес у тій або іншій формі виплачує 135 різних податків. Це – абсолютний світовий рекорд. Друге місце в цьому рейтингу посіла Румунія зі своїми 113 податками. «Бронза» – за Ямайкою з 72 податками. Подивимося ж разом, що доводиться сплачувати «пересічному українцю».

При виплаті заробітної плати працедавець має сплатити до бюджету єдиний соціальний внесок,який дорівнює 22% від посадового окладу. Ще 1,5% йде на військовий збір. Після того, як від нашої зарплати держава вже «відкусила» свій пай, ми знову таки продовжуємо сплачувати податки. Ми віддаємо їх при кожній покупці, сплачуючи 20% податку на додану вартість. А якщо йдеться про підакцизні товари (тютюн, алкоголь, паливо), то за них ми платимо додаткові збори.

Сумнозвісні українські податки – це той чинник, котрий постійно відкидає нас назад, відлякуючи потенційних інвесторів. Для порівняння: в структурі ВВП США всі податки разом узяті складають 24%, в Китаї – 20%, в Індії та інших країнах, які розвиваються – нижче 20%, в Україні ж «податковий внесок» у ВВП наближається до 40%.

Читайте також: Вибори до Верховної Ради 2019: що треба знати виборцю

За п’ять років правління Петра Порошенка і за три роки прем’єрства Володимира Гройсмана ніхто серйозно не замислився над тим, як подібне оподаткування нищить бізнес, сприяє трудовій міграції та відтоку капіталу і як знижує інвестиційну привабливість України. А ідея ввести податок на виведений капітал замість податку на прибуток померла, так і не народившись: Гройсман не наважився на подібну пертурбацію, порахувавши, що новація приведе до втрат доходів державного бюджету на суму від 27 до 40 мільярдів гривень.

Але окрім податку на виведений капітал у глави уряду були й інші можливості відрегульовати фіскальну сферу. Проте нічого суттєвого зроблено так і не було. У цьому – весь Володимир Гройсман з його завищеною самооцінкою та ефективністю, котра майже дорівнює нулю. Ні, повторювати подібний «соціальний уряд» на біс немає жодної потреби. Як на мене, вистачило й одного разу, а далі слово має бути за тими, хто змінить Гройсмана на його посаді.

В якості коротких висновків

Майбутньому прем’єру, хто б ним не став, побажати хотілося б лише одного – не бути таким, як його попередник. А членам майбутньої коаліції – порадити дбати не лише про сьогоднішній день (хоча б тому, що прийти до влади їм хочеться надовго, а не на одну парламентську сесію). Що ж стосується українського виборця, то йому слід процитувати президента Зеленського: думайте, кого обираєте. Україні потрібна людина, здатна перевернути систему, на що не спромігся попередній уряд. Людина, яка сміливо ухвалює рішення і чесно робить свою справу, будучи фанатом фаху та покликання, а не влади чи грошей.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram