Всім відомо, які школярі та студенти винахідливі до того, щоб забезпечити собі легке життя замість вчитися по-справжньому та наполегливо. Вони є мастаками як мінімум вдавати, що вчаться. Для повної картини цього досить переглянути різні студентські та учнівські "капусники" чи шоу.

Тому на діячів, котрі беруться за реформування продуктивних відносин/освіти і не будуть враховувати того, що пересічні люди/діти не мають бажання працювати/вчитися просто так заради самої трудової діяльності/процесу, чекає провал.

Наша новітня українська історія є тому підтвердженням. Всі розмови про недостатню увагу до створення сприятливих для праці/навчання умов є більш ніж доречними, але повністю втрачають сенс на тлі панування безвідповідальності за результати праці/навчання. Нещодавні умови навчання у китайських освітніх закладах на 70–90 учнів в одному (!!!) класі є тому прямим підтвердженням, бо вмотивованість до високого рівня реальної освіченості пересічного китайця навіть у тих умовах спрацювала на всі сто.

Поодинокі диваки (в очах більшості), звісно, люблять працювати/вчитися й просто так, але не по них вибудовуються системи продуктивних відносин/освіти притомними державними і політичними лідерами.

Читайте також: Надежды и реалии. Как быстро улучшить образование в Украине?

Зрозуміло, що такий стан (небажання вчитися) панує у всіх суспільствах здавна і тисячоліттями. Було колись і так, що дітей змушували до навчання ударами вчительського метра чи указки. Поступово саме життя підказало, що потрібен принципово інший механізм – вплив на підсвідомість особи зовнішньо-суспільними чинниками. Більшість націй світу зрозуміли, що найкращим підштовхувачем до праці/навчання є внутрішній голос самого громадянина. Відтак запровадили порядки, які змушують самій особі хотіти не лише вчитися, а й реально вивчитися.

Врахування того, що кожна особистість не може не прагнути до вияву у тім чи іншій мірі своєї суспільної значимості є виявом менеджменту високого рівня. Така річ (потреба у ознаках соціальної/групової значущості) властива не тільки дорослим, а й дітям. Шкода. Але у нас погано не лише з розумінням цього, а й з усвідомленням того, що менеджер і начальник є уособленням сьогодення та майбутнього з боку першого і минулого з боку другого.

Відтак цивілізаційно розвинені нації поєднали принципово важливі наступні речі:

– по-перше, у початковій та основній школі робиться все, щоб чи не кожен був охоплений однаковим за рівень та якістю освітнім процесом (при цьому відслідковують, щоб те досягалося скрізь по всіх місцинах, де живуть діти відповідного віку);

– по-друге, для старшого шкільного віку сформували мережі різнопрофільних за змістом та принципово різних за рівнем його наукоємності та складності навчання закладів, які повністю відокремили від шкіл (при цьому перехід від школи, що практично однакова для всіх (початкова – основна), до цих, різних за престижем та соціальним виміром значимості, закладів (ліцеїв, коледжів, гімназій, колегіумів тощо) здійснюється виключно на конкурсних засадах);

– по-третє, входження до університетів, що дають вищу освіту вимагає здатності пройти ще більший рівень конкурсних вимог до здобувача освіти.

Читайте також: Широкий доступ до безкоштовних якісних знань не допоможе українцям

Відтак молодь у сотнях країн світу має вільний вибір щодо власної освітньої траєкторії: або ти прохолоджуєшся, але робиш те поза межами академічних наукоємних ліцеїв та університетів, або напружено та по-справжньому "гризеш граніт науки", і якщо те тобі таки вдається, отримуєш високий рівень визнання твоєї суспільної значимості. При цьому ніякі заслуги чи гроші членів твоєї родини не заміняють твоїх власних не лише зусиль, а й хоча б якоїсь помітної від них успішності.

Якщо за радянських часів у нас до деякої міри такі порядки дещо виглядали як дійсно системні, то за часів новітньої незалежної України все це повністю випарувалося і перевернулося "з ніг на голову" – поняття рівного ДОСТУПУ до якісної освіти чується у населення як безумовна доступність до будь-чого бажаного. При цьому більшість політиків, ректорів університетів та директорів "ліцеїв", що з 1-го класу не тільки на боці такої практики безвідповідальності в освіті, а, більше того, – є її локомотивами.

Чи має такий стан історичну системну перспективу? Думаєте, що питання риторичне? Ой, якби не так.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram