Дмитро Кулеба

Відкриваю інтерв'ю з шанованим мною віцепрем'єром Дмитром Кулебою в газеті "Сегодня". У його назві прописано слова-маркери "НАТО", "Євросоюз" і "Україна". Й от читач сподівається, що з першого ж питання буде якийсь тематичний вступ до проблеми. Але ні. Про що перші чотири питання до нашого дипломата й чиновника? Про їжу та напої, про бурґери й вина, кальвадоси, дижестиви і шампанське.

З одного боку, це певне позитивне позиціонування: ми не ліземо стрімголов у складні теми на голодний шлунок, ми вже навчилися життя і знаємо, що savoir vivre – елеґантна наука, яку слід нарешті засвоїти і практикувати й нам, нащадкам людей, які ще якихось 87 років тому їли своїх дітей. Й от хтось її вже засвоїв, тому мусить поділитися із простими читачами. Та й журналістка не в тім'я бита – знає, як підійти до теми. Крім того, перед усіма цими нервовими, складними й безперспективними, зрештою, розмовами про НАТО, куди нас хронічно не запрошують і куди ми не хочемо взайве нав'язуватися, і ЄС, куди нас ніколи не візьмуть, варто все-таки залишити щось по-справжньому корисне і красиве.

Читайте також: "Прагматизм" у зовнішній політиці призводить до "позаблокового статусу" – дипломат

Із другого боку, складається враження, ніби бурґери, дижестиви, кальвадоси, шампанське, хто вдома готує і хто прибирає зі столу – це, певна річ, той позитивний досвід приватного життя політика, яким, за великим рахунком, усе в тій розмові закінчується. І я не про ЄС, певна річ, а про НАТО. Заявка 2008 року, мовляв, чинна й нічого повторювати не треба. Про нас там і так пам'ятають, і нам треба реально працювати над утіленням стандартів, "багато роботи" тощо, а з ПДЧ поки що рано, не доросли й різні пояснення жорстокого світу реальної політики.

Але я не про це: я вже вкотре за останні місяці впираюся поглядом у просту і звичайну фразу Дмитра Кулеби, яку цитує журналістка з його перших інтерв'ю: "Ми не будемо стукати в зачинені двері".

Й от питання вже не зі сфери savoir vivre з дижестивами та кальвадосами, не зі сфери реальної політики з її правилами, етикетами й підкилимними іграми, а зі сфери... Я не знаю, як назвати цю сферу точніше, ніж сферою common sense, тобто здорового глузду.

Й ось проблема: що у принципі роблять перед дверима, які перед вами поки що зачинені, але в які ви прагнете, врешті-решт, колись увійти, бо від цього залежить усе ваше майбутнє існування на десятиліття вперед? Що, як не стукають? Що, як не нагадують про себе? Невже просто собі стоять і дослухаються до голосів з-за цих дверей – притишених і гучніших?

Читайте також: Некомпетентність Верещук вражає: що "слуга" розповіла у скандальному інтерв'ю

Бо можна скільки завгодно подавати фразу "Ми не будемо стукати в зачинені двері" як зразок далекоглядності й мудрості, але вона не припиняє бути абсурдною у своїй суті. Бо відчиняють тільки тим, хто стукає – це фраза з Євангелія, на якому стоїть – ні, не світ сьогоднішньої європейської политики – ціла європейська культура. Відчинять тільки тому, хто стукає. Той, хто стоїть і дослухається до голосів і пліток під дверима, залишиться непочутим, і йому не відчинять. А не стукати в тій ситуації, що ми нині перебуваємо, означає, що ми заздалегідь погоджуємося з відмовою та неприйняттям, боїмося взайве нагадати про свою потребу, схиляємося перед світом підкилимних домовленостей, європейськими страхами перед путінською Росією та численними європейськими договорняками.

Але річ у тому, що потреба наша – навіть не екзистенційна вже, а онтологічна. Принцип "не стукатимемо, бо знаємо, що не відчинять" – неприйнятний і нелогічний. Крім усього іншого, улягаючи перед цим принципом, ми погоджуємося зі своїм вічним статусом міноритарного гравця, який тільки дослухається та погоджується з чужими резонами, боїться ставити себе й інших у "незручне становище" (наші партнери не оцінять нашої настирливості, не варто ставити "політичні" питання, не варто зайвий раз дратувати Кремль тощо-тощо) і не бажає осоромитись й укотре зробити щось, за що його хтось не похвалить.

Я можу мільйони разів не мати рації та визнавати, що мені недоступно і 5% того, що знає і розуміє про європейську політику Дмитро Кулеба. Але, називаючи Порошенкову заяву про ПДЧ на грудневому саміті "політичною", він не договорює головного: наша відмова від заявки про ПДЧ – теж суто політична. І це та політика, яка мені особисто не до вподоби. Це політика дефензивна й пахне вона недобре.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube