Наші класики значно більше, ніж кльові: вони справді мають що нам сказати
На відкритті пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко
Чого в нас поки не відбулося – то це модернізації традиції. Відбулася постмодернізація традиції, а модернізації – не відбулося. А варто би, щоб відбулася.
Читайте також: Луна-камера, фейки й постправда: про це писала ще Леся Українка
Модернізація традиції – це коли наші класики стають сучасними для нас. Коли вони мають що нам сказати – всерйоз. Коли ми можемо в них чогось навчитися, можемо почути їхню мову чи перекласти їх сучасною мовою, аби їх почути.
Постмодернізація традиції відбулася: Шевченко, Леся, Франко, Котляревський та інші для нас знову кльові. Прикольні. Мають прикольний прикид і сучасний вигляд. Але чи чуємо ми їх через це? Не факт.
Читайте також: Нам потрібне просвітництво 2.0
А насправді вони всі сучасні. Леся, наприклад, – бо дивовижно глобальна. Винниченко – бо вчить бути чесним із собою. Драгоманов – бо знав, що таке децентралізація. Марко Вовчок – бо вміла спокійно дивитися в очі жахові. Котляревський – бо знав, що таке сміх над імперією. Сковорода – бо вчив любити те, що робиш, і робити те, що любиш. Ну й Шева, звісно. Найсучасніший із усіх.
Вони кльові, ясна річ. Але вони значно більше, ніж кльові. Вони справді мають що нам сказати.
Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter
Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки
