Глобальні тренди

Цього року, як ніколи, Україна вписана у світовий порядок денний, тому варто почати із глобальних трендів, що його визначають, та місця України в цих трендах.

Глобальні економічні тренди:

• надзвичайно високий рівень глобальної економічної невизначеності (забагато факторів: Близький Схід, напруження США-Іран, США-Китай, "Брекзит", висока соціальна напруга у країнах, важливих для глобальних ланцюжків постачання); Україна опинилася на перетині кількох таких ліній напруги;

• світ стає все більше багатополярним, і продовжується зсув світової економічної могутності на схід та південь: не лише Китай та Індія, але ще десяток країн набирають силу (до речі, щодо цих країн в Україні відсутня міжнародна стратегія, як економічна, так і політична);

• екологічна криза в її різних вимірах впливатиме все більше (не забуваймо, що Україна – аграрна країна).

Глобальні соціальні тренди:

• зростання соціальної нерівності, суспільної поляризації та епідемії футурошоку по всьому світові, що призводить до заворушень і приходу до влади популістів (поляризація українського суспільства – це ознака світового тренду, а не виняток);

• покоління Y (25–40 років) складає третину світового населення, а воно є найбільш освіченим, заможним і технологічно підкованим за всю історію людства і має інші цінності, поведінкові стереотипи та стиль життя, ніж попередні; це безпосередньо впливає на технологічний розвиток (ці люди могли би стати рушієм змін в Україні, але вони соціально розпорошені та мобільніші, що часто стає фактором їхньої еміграції).

Глобальні технологічні тренди:

• технологічний прогрес пришвидшується, створюючи ефект "переможець отримує все": країни-суперзірки виграють непропорційно багато, а ті, хто відстає, непропорційно багато втрачають (це про нас, на жаль);

• водночас технологічний розвиток неоднаковий у різних секторах економіки (ми це наочно бачимо в Україні);

• глобальний ринок аутсорсинґу нині окреслюється не так вартістю робочої сили, як наявністю специфічних компетенцій у певних нішах – дуже важливо для України.

Ці глобальні тренди сильно впливають на Україну, яка є невеликою відкритою економікою, дуже залежною від зовнішніх впливів і поки що нездатною протистояти глобальним шоковим ситуаціям. За низкою технологічних трендів (автоматизація та штучний інтелект на виробництві, "розумні міста", нові сектори технологічного прориву) Україна також дуже відстає.

Виклики й обмеження

Сценарії для України – 2020 формуватимуться цими глобальними трендами в поєднанні із ключовими викликами, специфічними для України, а саме:

• російсько-українська війна, можливі загострення чи повороти в політиці президентів Росії та України;

• вибори в США та їхній можливий вплив на українську політику;

• можливий світовий економічний спад (він досить імовірний і хоча навряд чи неминучий, але невизначеностей забагато; у кожнім разі він почнеться не раніше кінця року, тож радше за все не встигне зачепити Україну);

• великі виплати за державним боргрм України 2020 року (наразі видається, що із цим проблем не буде, але за умови підтримки МВФ);

• явний розпад правлячої еліти на окремі групи, керовані з різних центрів;

• посилення напруги між активним громадянським суспільством і правлячою елітою (і так уже досить сильне після побоювань Паризького саміту, справи Шеремета, обміну беркутівців, новорічного привітання тощо).

Основними факторами, які обмежують можливості реакції на ці виклики, є:

• інституційна слабкість України: у нас досі слабкі виконавча влада та командування Збройними силами, за останній рік лише послабилися дипломатія, розвідка тощо;

• відсутність стратегічного бачення за всіма ключовими питаннями – війна, економіка, правосуддя – та системного плану імплементації реформ;

• слабка економіка, повільне зростання, недостатнє інвестування;

• високий рівень державного втручання в економіку: велика кількість державних підприємств, неефективний перерозподіл коштів через бюджет;

• протистояння між українськими державними інституціями й олігархами.

Глобальні тренди, українські виклики та локальні обмеження є сценою, на якій розгортатимуться події 2020-го та наступних років.

Почнемо із трендів, імовірність збереження яких у незмінному стані дуже велика, тож ми можемо вважати їх інваріантними процесами, тобто такими, які присутні в усіх сценаріях:

• Мирний процес на Донбасі навряд чи матиме суттєві результати у 2020-му. Ключі до миру перебувають у Кремлі, а причин завершувати війну в Росії немає: санкції болючі, але їх можна терпіти, процеси в міжнародних судах повільні, а повернення Росії до клубу великих держав уже відбувається (хоча швидкість цього повернення залежить від сценаріїв).

Читайте також: Портников: Той, хто каже "какая разница" – ворог і Путінів союзник

• На жаль, за винятком гасел Крим залишиться поза межами національного порядку денного, як це було в попередні роки.

• Більшість економічних реформ, які будуть розпочаті цього року, принесуть економічний ефект тільки 2021-го, а поточний рік від них отримає тільки покращення підприємницьких настроїв, які, втім, залежать більше від зрушень у верховенстві права.

• Правляча еліта продовжить розпад на окремі групи, що керуються з різних центрів, не мають спільного бачення і протистоять одна одній. Неозброєним оком видно принаймні чотири групи у вищому ешелоні влади: ліберали – прихильники реформ; соціалістично налаштовані популісти – переважно противники реформ; друзі президента, що "коливатииуться разом із генеральною лінією", і представники олігархічних груп. Процес дезінтеграції вже відбувається, і його неможливо розвернути назад.

• Рейтинг президента продовжуватиме поступово знижуватися, як це завжди буває на другий рік каденції. Вдалі медійні акції можуть лише зменшити темп падіння, а не відвернути його. Виборці 2019 року хотіли від президента дуже різних і часом неможливих речей, тож їхнє розчарування триватиме.

• Практика ручного керування правосуддям радше за все продовжиться. Принаймні на початок року не видно ознак того, що правляча еліта має бажання чи плани почати запроваджувати незалежність судової влади та верховенство права в діях прокуратури і суддів (власне, інституційне будівництво у нинішньої влади загалом не в пріоритеті).

Тепер перейдемо до основних розтяжок – важливих варіативних ліній, що формуватимуть різні сценарії.

Перший фронт: Росія

Перша велика розтяжка – це відносини з Росією. Як уже йшлося, Росія не має причин завершувати військовий конфлікт, тому що він слугує її стратегічним цілям. Важливо розуміти, що Росія має щодо України низку стратегій, детально описаних у цій статті. Якщо коротко, то Росія може зробити ставку або на хаос в Україні, або на втягування України в економічну орбіту Росії ("білорусизація").

Якщо ставка на хаос і дестабілізацію, то тут можливі кілька сценарних ліній:

1. Загострення конфлікту. Путін може вирішити підвищити ставки у війні (адже він має непогані для цього умови). Навряд чи він піде шляхом загострення ситуації на фронті, адже його метою є хаос, а не консолідація України (а таке загострення, навпаки, консолідує). Найімовірніший крок – повна блокада Азовського моря та початок операцій блокування в Чорному морі, що негативно вплине і на настрої мешканців півдня, і на український експорт. Можливі також терористичні акти у великих містах задля сіяння паніки.

2. Просування до миру на російських умовах. Україні потрібен мир, але питання, якою ціною. Спроба за допомогою міжнародного тиску на Україну імплементувати Мінські домовленості на умовах Кремля (провести вибори на Донбасі до отримання українського контролю над окупованими територіями та їхньої демілітаризації) майже невідворотно призводить до актів громадянської непокори, які суттєво дестабілізують ситуацію (аж до вуличних зіткнень).

Так само може призвести до протистояння реформа децентралізації у президентському варіанті, яка вже отримала жорстку критику як із боку місцевих еліт, так і з боку громадянського суспільства (у ній бачать, з одного боку, приховану федералізацію чи навіть капітуляцію за планом Кремля, із другого боку, концентрацію влади, що фактично розвертає назад реформу децентралізації).

Нині влада перебуває у фокусі постійної критики за спроби примирення з Росією на російських умовах, тож активні кроки в цьому напрямку відслідковуються та неодмінно викличуть великий спротив.

3. Медійна атака на президента Зеленського. Окремий цікавий поворот, цілком можливий за нинішніх умов – перехід Кремля до медійних атак на українського президента та його оточення. У той час, коли Путін зрозуміє, що не може отримати від Зеленського бажаного (неважливо, чи то через його власну позицію, чи то через суспільний тиск на нього), він може вирішити, що вигідніше використати слабкість Зеленського для поширення хаосу. Численні помилки українського президента та його оточення забезпечать для цього достатньо підстав. Український виборець швидко переходить від любові до ненависті. А для Росії Зеленський сам по собі є загрозою – настільки він сам і демократичний процес його приходу до влади контрастують із російськими політичними реаліями.

Але Росія має також зовсім іншу і досить імовірну стратегію: економічна інтеграція на тлі замороженого конфлікту чи поступового руху до примирення. Український президент хоче миру, і він його отримуватиме по частинках на російських умовах так, аби не збурити українське суспільство. Таким чином, цілком можливо, що за домовленістю російського й українського керівництва може реалізуватися сценарій поступового економічного зближення України та Росії (така собі білорусизація). Тим часом військова та політична ситуація збережеться в нинішньому замороженому стані в умовах млявих перемовин чи їхньої відсутності, хоча можливі також варіанти суттєвих мирних поступок із боку Росії задля пришвидшення економічної інтеграції, або ж навпаки, невеликого загострення з метою тиску.

Якщо цей сценарій буде втілюватися, то уряд замінять на гнучкіший і проросійськіший (низку кандидатів уже обговорюють, це колишні "комсомольці", добре підготовлені до інтеграції з Росією), парламент зніматиме певні законодавчі запобіжники, російські гроші проникатимуть у приватизацію та на ринок землі (можливо, через українських олігархів). Звісно, ознаки такого сценарію викликатимуть спротив громадянського суспільства та частини українського бізнесу, орієнтованої не на Росію. Але навряд чи така "повзуча білорусизація" викличе акції громадянської непокори, бо її набагато складніше відслідкувати та відрефлексувати порівняно з тиском на Україну за військово-політичної лінії.

Важливо зазначити, що Кремль має принаймні чотири стратегії на вибір, водночас Україна жодної стратегії не має.

Другий фронт: оліграхи

Друга велика розтяжка – це відносини влади з олігархами. Як бачимо, модель української економіки (а заразом і політики) остаточно ще не визначена. Ще на початку президентської каденції були описані два шляхи – ліберальні реформи чи консолідація влади. Але оскільки активних соціальних груп, на які можна спертися в консолідації президентської влади, немає (в українських умовах авторитаризм не працює), то ця розтяжка нині має інший вигляд – ліберальні реформи чи поділ влади з олігархами:

1. Швидкі ліберальні реформи з опорою на неолігархічний український бізнес, громадянське суспільство та західну підтримку. Внаслідок цього зменшення ролі олігархів через демонополізацію ринків і створення рівних правил гри.

2. Збільшення впливу олігархів заради збереження рейтингу й політичного впливу президента за допомогою олігархічних грошей і медіа.

У першому варіанті протягом року відбуватимуться ліберальні економічні реформи: розпочнеться велика приватизація та передача державного майна в концесії; буде запущена земельна реформа в життєздатному варіанті; продовжиться дерегуляція; розпочнеться лібералізація трудового законодавства; збільшиться спроможність Антимонопольного комітету; будуть запущені пілотні проекти субсидованого кредитування бізнесу; зменшиться тиск на ФОПів.

У найкращому варіанті з’являться стимулізаційні податкові новації (наприклад, кілька підприємницьких об’єднань і центрів економічної думки пропонують зменшення податкового навантаження на працю та виведення з-під оподаткування інвестицій шляхом запровадження податку на виведений капітал, з одночасним збільшенням оподаткування володіння активами, що стимулює інвестиції та вдарить по великих неефективних власниках).

Читайте також: Параліч влади: Зеленський і його команда безнадійно провалили кризовий іспит

У цій сценарній лінії Україна отримує підтримку МВФ, що дозволяє забезпечити "подушку економічної безпеки". Наразі ймовірність отримання підтримки МВФ висока, але ще зберігаються ризики невиконання умов МВФ щодо зменшення олігархічних впливів, та й суди щодо "Приватбанку" ще не завершені.

Але найголовніше – це верховенство права. Успішні кроки в напрямку судової реформи призвели би водночас і до зміцнення президентової влади без необхідності ділитися нею з олігархами, і до заспокоєння громадянського суспільства, і до пришвидшення економічного розвитку, і до збільшення зовнішньої підтримки.

На жаль, ми бачимо, що схильності до запровадження верховенства права у президента та його команди дуже мало (що добре видно за справою Шеремета та справою беркутівців). Вони прихильники ручного управління, а не інституційної розбудови, і змінити цей підхід може лише великий внутрішній конфлікт в оточенні президента з повною зміною цього оточення, а це малоймовірно.

У другому варіанті олігархи поступово нарощують свій вплив через зміну уряду та (можливо) парламенту. Відставка уряду дуже ймовірна, але є варіанти, коли це станеться – навесні чи восени, і що уряд встигне зробити за цей час. Наступний уряд не буде ні професійним, ні монолітним – під питання буде поставлена сама ідея технократичного некоаліційного уряду, отже, наступний уряд буде значно гіршим і складатиметься з людей, що представляють різні групи олігархічних інтересів, а можливо, й російський інтерес (втім, це є традиційним для України способом формування уряду).

Дочасні парламентські вибори можливі за умов втрати президентового впливу на його однопартійну більшість і водночас збереження його рейтингу серед виборців. Так чи інакше, повторити результат 2019-го не вдасться, тож наступний парламент буде коаліційним, так само як і сформований ним уряд. Так чи інакше, за такого розвитку подій олігархічні групи посилять свій вплив, а місцеві еліти повернуть собі частину втраченої влади. Посилиться вплив і проросійських політичних сил, частина виборців яких голосувала за Зеленського, але з розчаруванням повертається.

Місцеві вибори продемонструють зниження впливу бренду "Слуга народу" та часткове повернення старих місцевих еліт (це вже відбувається, як можна прослідкувати на прикладі поточних виборів в ОТГ). Взяти владу у великих ключових містах команді президента не вдасться – немає рейтингових кандидатів. Значить, знову доведеться ділитися владою із кланами.

Для розуміння сценаріїв важливо підкреслити, що посилення впливу олігархів може відбуватися як у ситуації збільшення російського впливу, так і в ситуації збереження нинішнього замороженого статусу.

Окремо зазначу ще дві сценарні лінії. Спроба задля збільшення рейтингу швидко посадити Петра Порошенка (а швидко це можна зробити лише з численними порушеннями законодавства) також може призвести до громадянського протистояння, хоча кількість прихильників попереднього президента менша за кількість противників кремлівського плану "примирення". Так чи інакше, суттєво рейтинг це не збільшить, а соціальну напругу значно підвищить, а також призведе до різкої критики з боку Заходу, де не вітають політичні переслідування опозиції, якою вона б не була.

Імовірнішою видається дестабілізація у відповідь на активні атаки на волонтерсько-ветеранську спільноту. Такі атаки здаються відвертим самовбивчим "розхитуванням човна" з боку правлячої еліти, тому що не дають ні збільшення рейтингу, ні зміцнення влади. Подібна активність справляє враження або внутрішніх ігор у вищих ешелонах влади, або сліпої реалізації якогось російського плану. Із певною ймовірністю такий сценарій дестабілізації може супроводжуватися військовим загостренням з боку Росії.

Сценарії

Найважливіші розтяжки разом із загрозами громадянського протистояння формують чотири основні сценарії, наведені в порядку зменшення ймовірності:

1. Олігархічний статус-кво (найімовірніший сценарій). Повернення на традиційну олігархічну траєкторію розвитку (можна сказати, олігархічний реванш). Реформи, невигідні олігархам, згортаються або відбуваються у спосіб, що зміцнює їхній вплив. Уряд і парламент стають коаліційними в ході поступового чи різкого розпорошення влади. Вплив президента послаблюється. Можливі олігархічні війни, коли одні посилюються за рахунок інших.

2. Російська орбіта: поступова економічна інтеграція на тлі млявого суспільного спротиву (дуже ймовірний сценарій). Як уже йшлося, Україна має для Росії неабияку цінність, і вона може реалізувати свій інтерес у різних сценаріях. Економічна інтеграція з Росією можлива як за сильних олігархів (їх можна використати для заведення грошей), так і за слабких олігархів і сильнонр проросійського уряду.

3. Дестабілізація (менш імовірний сценарій). Активне громадянське протистояння через військові чи політичні поступки Росії та/або активні атаки на волонтерсько-ветеранську спільноту. Досить бажаний сценарій для Кремля.

4. Деолігархізація (найменш імовірний сценарій). Війна з олігархами на тлі замороженого конфлікту з Росією, або (ще менш імовірно) в умовах критичних загроз державності досягнення з ними нового консенсусу ("Новий курс") про рух до відкритої економіки та політики: ліберальні реформи, верховенство права, витіснення олігархів з політики, примус до розкриття структури власності – в обмін на обіцянки рівних прав та однакових правил для всіх, податкової амністії та відмови від перегляду приватизації.

Таким чином, протягом 2020 року Україна або поступово повертається на традиційну олігархічну траєкторію, або починає економічну реінтеграцію з Росією, або переходить до некерованої суспільної дестабілізації, або виходить на траєкторію швидкого розвитку.

Що цьогоріч робити громадянському суспільству в умовах розгортання вищезазначених сценаріїв:

• всіляко підтримувати інституції, на які країна може спертися в умовах політичної кризи та дестабілізації – армію та державну службу;

• згуртуватися проти основного ворога – Росії, забувши про розбіжності із другорядних питань і політичні вподобання;

• заздалегідь визначати "червоні лінії" для політиків і моніторити їх дотримання, не лише у військово-політичній, а й в економічній сфері;

• постійним тиском щодо дотримання "червоних ліній" не допустити розвитку ситуації в бік некерованої дестабілізації;

• провадити інформаційну війну проти російського агресора та розвивати громадянську просвіту;

• продовжити тиск на політичну еліту щодо ліберальних економічних реформ і верховенства права, запровадження запобіжників для російського капіталу;

• розгорнути відкритий суспільний діалог щодо ключових питань країни: ідентичність, Донбас, Крим, економічна модель країни тощо.

Автор вдячний усім колегам, що взяли участь у роботі над цим матеріалом.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube