Від моменту оголошення Володимиром Зеленським про намір іти у президенти багатьох не полишало враження нетривалості цього водевілю, пише для "Тижня" Дмитро Крапивенко

Актор втомиться, перегорить, піде зі сцени. Власне, і сам чинний президент не раз наголошував, що прийшов лише на один термін. Та й він може виявитися коротшим за той, що відведений Конституцією: заколот серед "любих друзів", позачергові вибори, новий Майдан, повноцінний військовий удар із боку Росії.

Зрештою, той самий нечувано численний електорат, згуртований довкола магії цифри 73%, неодмінно розсіється: когось розчарує те, що політика президента слабко корелює зі сценарієм серіалу "Слуга народу", хтось зневіриться від комуналки, яка так і не здешевшає в рази, для когось кумир просто втратить свою "няшність" і "прикольність", хтось захоче нових див і шукатиме нових фокусників.

Питання не в тому, як саме й коли закінчиться правління Зеленського. Значно важливіше, хто наповнюватиме вакуум влади. У проросійському таборі не втрачають надій, і природу їхнього оптимізму зрозуміти й описати нескладно. Так, гасла "навіки разом" і легенди економічного дива Митного союзу безнадійно застаріли. Вони й не потрібні. Політсилам, що клонувалися з "Партії регіонів" та "Украинского выбора" Віктора Медведчука, достатньо гнути лінію "як за Зеленського, тільки краще".

Вона може бути приблизно такою. Чинний президент багато говорить про мир? А ми обіцяємо негайний мир (на умовах Росії). Зеленський намагається сподобатися всім, заграє з різним електоратом, перестрибує з мови на мову? А ми відкрито скажемо, що за російську як другу державну, федералізацію та дружбу з РФ.

Читайте також: Портников: Той, хто каже "какая разница" – ворог і Путінів союзник

Може здатися, що така риторика збудить тільки пенсіонерів, які ностальгують за радянськими часами, але це помилка. У проросійських сил є новомодний інструмент – популярний блогер Анатолій Шарій. Його фоловери досить молоді, і серед них нерідко почуєш, що хороші часи в незалежній Україні вже були… За Януковича: ніякої війни, долар по вісім, Крим наш. Деталі? Ну вони цікавлять далеко не всіх.

Зеленський мав неабияку популярність у регіонах, що раніше голосували за проросійські партії. Цей електорат мав надію, що свій криворізький хлопець зупинить увесь цей "патріотичний чад" доби Порошенка й примирить "два народи, які посварили політики". Якщо ні, то виборці цього спектра шукатимуть іншого "свого хлопця".

Зеленський сьогодні робить кілька послуг проросійським політикам. По-перше, своїми діями чи бездіяльністю вселяє надію на реванш (від газових переговорів до гастролей російських акторів і блогерів, яким досі був заборонений в’їзд до України).

По-друге, не перешкоджає їхній інформаційній діяльності (медіагрупа Медведчука нарощує м’язи, а Андрій Портнов відкрито погрожує майданівцям і патріотам).

По-третє, такі люди із президентського оточення, як Сергій Сивохо, зондують ґрунт: виявляється, виступи, які за попередньої влади вважалися антидержавними та шкідливими, тепер такими не є.

Читайте також: Між Росією та олігархами: що чекає на Україну 2020 року

Плацдарм для наступу проросійських сил створено, і вони, звісно ж, не змарнують нагоди повернути владу собі.

У патріотичному таборі кінця правління Зеленського чекають, немов визволення з єгипетської неволі. І це не надто сильна метафора. Проукраїнські політики не просто опинилися в опозиції, вони в числі перших претендентів на політичні репресії, які в разі потреби влада може інтерпретувати як боротьбу з корупцією.

Волонтерсько-ветеранська спільнота вже під ударом: справа Андрія Антоненка, Юлії Кузьменко та Яни Дугарь свідчить про те, що дискредитація патріотичної спільноти є одним із пріоритетів чинної влади.

Спільні труднощі, як показав досвід попередніх років, здатні об’єднати роздрібнені патріотичні сили, ба більше, у міру наростання невдоволення владою та російської загрози ці сили здатні перемогти. Але скільки разів ці перемоги "зливалися" взаємопоборюванням, отаманщиною та плеканням старої системи під новими гаслами?

Просто сидіти й чекати падіння нинішньої влади чи навіть сприяти цьому падінню замало. По-перше, слід шукати шлях до так званого транзитного електорату – виборців, які голосують, відчуваючи кон’юнктуру, а не відповідно до своїх ідеологічних переконань. Тих, хто у 2014-му повірив у необхідність боротьби за Україну, а 2019-го знівелював цю боротьбу своїм голосуванням за "нове обличчя".

По-друге, треба провести роботу над помилками так, аби зберегти єдність патріотичних сил і виробити протиотруту проти російської п’ятої колони, яку слід було виключити з великої політики ще шість років тому. Втім, це питання актуальне й донині. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube