Одна з наймальовничіших пустель на планеті, Атлантичний океан, джипінг піщаними дюнами, берег скелетів та племена, сафарі і водоспад Вікторія – 4700 км за 15 днів джипом Намібією до Замбії та Зімбабве.

У цьому блогу я розповім вам з чого складався маршрут і скільки коштувала така подорож.

Територія Намібії дуже велика, відстані між місцями, які хочеться відвідати, – сотні кілометрів. Раджу запланувати мінімум два тижні, щоб подивитися країну. Якщо є можливість приїхати сюди на довше, їдьте. Тут надзвичайно красиво!

Я з чоловіком та друзями була 15 днів. І ось наш детальний маршрут (натискайте на іконки, щоб побачити опис точки на мапі).

День 1. Віндгук, оренда машини та початок маршруту. Віндгук перший на нашому напрямку, але ми подивимося його вже на зворотному шляху – перед вильотом. На столицю Намібії можна виділити півдня-день. Місто охайне та чисте, все сплановано для машин, тротуари майже відсутні. Центр сучасний, є невеликий квартал з колоніальними будинками і кілька точок, звідки можна побачити місто згори.

З літака – в офіс з машинами на прокат, де на нас чекав джип, який став для нас і транспортом, і домом на 2 тижні. Ми закупилися продуктами у супермаркеті та вирушили у бік першої точки на нашому маршруті.

Про те, як орендувати машину в Намібії, читайте у статті – "Оренда машини та кемпінги в Намібії".

Читайте також: Instagram надихає мілленіалів на подорожі – дослідження

День 2. Пустеля Наміб, найвищі у світі дюни та Deadvlei. Найбільше я хотіла побачити пустелю Наміб. Вона вважається найстаршою на Землі. Їй понад 55 мільйонів років! Пісок тут жовтогарячого кольору, майже помаранчевий, дюни високі та впевнені, хвилясті та звабливі. Про них згадують, як про одні з найвищих у світі. Потрібно доїхати до містечка Сесріем, звідки можна далі досягнути пустелі.

Коли у пустелі наближається 12:00, треба тікати звідти – стає неможливо спекотно. Фото: Богдан Скасків
Ми зустріли світанок на дюні № 45. Названа вона так через відстань, на якій розташована від Сесріема – 45 км.

 

Якби мене запитали, що я хочу повторити у Намібії, це була би пустеля Наміб на світанку. Коли сонце тільки підіймається із-за горизонту все навколо стає червоним. Але цей ефект швидко змінюється. Його варто зловити!

Найвищою дюною, ймовірно на всій планеті, вважається "Великий татко" (Big Daddy). Її висота орієнтовно 325-350 м. На дюну можна піднятися та\або з'їхати вниз на сендборді, чи збігти.

 

Далі ще 19 км (15 дорогою та 4 піском, де потрібна повнопривідна машина) і доїжджаємо до цілковито таємничого Deadvlei – місця, де серед пустелі стоять, як привиди, чорні дерева. В них згасло життя понад 700 років тому.

Deadvlei перекладається, як мертве озеро. Колись тут була вода, поступово вона пішла, і на цьому місці виросли дерева, але і вони вже висохли багато сотень років тому. Це унікальне місце. Дерева, сухе коріння яких пісок не здатний витримати, поступово падають. Можливо, ще через сотню років тут вже не залишиться жодного дерева. Будь-яке зайве торкання до цих привидів є ризиком того, що вони заваляться.

День 3. Свакопмунд, рожеві фламінго та джипінг дюнами. Наступного дня ми рушили до Атлантичного узбережжя. Біля міста Свакопмунд є незабутній пейзаж. Біля затоки Сендвіч Гарбор (Sandwich Harbour) піщані дюни підходять впритул до океану.

Ти стоїш на верхівці дюни, а внизу під тобою плещуть хвилі океану. Є багато країн, де пустеля розташована на березі моря, але високі дюни підходить до води лише в Намібії та Анголі.

 

Щоб доїхати до Сендвіч Гарбор потрібно винайняти джип та водія. Годі і пробувати самому, оскільки загрузнути в піску чи перевернутися дуже легко. Ми замовили джип звечора на наступний ранок, але раджу це робити заздалегідь. І ось ми вже колесимо на піску, різко піднімаючись і плавно спускаючись, здається, під кутом 90°. У мене захоплювало дух, як перед стрибком з висоти.

 

Поблизу Свакопмунда є місце, де можна побачити рожевих фламінго. Їх тут сотні, навіть тисячі. А ще тут мешкають пелікани.

Саме місто популярне завдяки ресторанам зі свіжим уловом устриць. Коштують устриці 1-1,5$ за штуку.

 

День 4. Берег скелетів та Шпіцкоппе. Від Свако ми здолали одну з найкоротших наших відстаней до Шпіцкоппе.

Скелясті формування цієї місцини наче виринають на пласкому горизонті. Каміння створюють зубці, арки та природні басейни, які у дощовий сезон наповнюються водою і придатні для купання.

 

Кемпінг у Шпіцкоппе – одне з найбільш аскетичних місць, де нам доводилося зупинятися. Тут немає електрики чи водопроводу, але це цілковито компенсується природою навколо та зоряним небом, яке вночі виблискує тисячами зірок і галактик.

Дорогою до Шпіцкоппе ми зробили невеликий гак, щоб побачити Берег скелетів. У північній частині країни береги Атлантики непривітні та підступні. Через тумани й течії тут зазнають аварій кораблі вже понад 100 років. Берег отримав таку назву через десятки іржавих кораблів, які навіки засіли на мілину, оголивши з часом нутрощі трюмів та палуби, як скелети. Один із таких кораблів вже майже повністю поховано піском. Розбившись у 1909 році, він намертво застряг на суходолі, а вода за цей час відійшла від берега.

 

У Twyfelfontein ми хотіли заїхати, щоб побачити наскельні малюнки. Вважається, що це одні з найдавніших зображень, які залишили після себе давні цивілізації. Деяким з них до 10 000 років! Малюнки були зроблені бушменам, який дотепер живуть в цих краях.

На першому плані зображено лева з довгим хвостом і наче долонею на кінчику. Гід пояснив, що це малював шаман, якому привидівся такий лев під час трансу – "людина пов'язана з тваринами". Цікаво, як вчені знають, як трактувати такі давні малюнки?

Завдяки малюнкам бушмени розповідали про життя та полювання, про те, що бачили, а також вчили дітей звичкам диких тварин.

 

У Twyfelfontein у вартість квитка входить гід, який все розповідає та показує. Екскурсія орієнтовно на годину.

Пізніше місцевий хлопець провів нас до місця, де паслися пустельні слони. Такі слони мешкають лише на території двох-трьох країн на цьому континенті. Це – здичавілі африканські слони, які колись дуже давно вийшли за межі нацпарку та якимось чином оселилися у пустелі. Вони темнішого кольору, ніж звичайні слони, мають трошки менший тулуб, але довші ноги, оскільки пересуваються набагато більше від своїх африканських побратимів та можуть залишатися без води протягом тижня.

 

Далі у нас на шляху – поселення племені хімба, жінки якого зберігають традиції століттями. Вони мастять тіла вохрою, що є одночасно ознакою краси, захистом від сонця та застосуванням гігієни, оскільки жінки ніколи не миються – лише один раз за життя перед весіллям.

 

Жінки ходять топлес та у спідницях, накидають на плечі пледи в холодну погоду. Чоловіки цього племені носять звичний сучасний одяг: футболка, шорти та в'єтнамки. Вони розводять корів. Той, хто має найбільшу кількість, вважається заможним. За кожну наречену він повинен віддати п'ять корів батькам молодої. Хімба полігамні. Наш гід, який теж хімба, був неодружений: "А у вас скільки жінок", – запитав Вітя. "Я бідний чоловік. Я не одружений," – сумно відповів він. Без корів немає жінки.

У всієї нашої компанії було бажання відвідати африканські племена. Але екскурсія справила на нас двояке враження. Відвідання подібних поселень у Намібії платне. Щоб не втручатися у приватне життя людей, з якими туристи хочуть хіба що сфотографуватися, деякі селища функціонують зараз як "відкриті музеї". Турист оплачує вхідний квиток, отримує гіда, який пояснює і розповідає про життя племен, а ти можеш фотографувати скільки хочеш та все дивитися.

У нашої компанії викликало неоднозначність той факт, що жінки відверталися від камер і припиняли робити те, чим займалися до того, як ми підійшли. Коли від тебе відвертаються, бажання фотографувати пропадає само собою, залишається відчуття, що ти тут зайвий.

Розмовляючи з гідом, єдиною англомовною людиною, ми дізналися, що у цього села є власник, який отримує всі кошти, що гості платять за вхід. За іронією долі, він – білий. Думаю, тепер зрозумілий весь сумбур наших вражень. Сподіваюся лише, що хімба не працюють примусово. Через це ми прийняли рішення не відвідувати поселення бушменів.

У той день ми ночували у приватному кемпінгу фермера, який, крім овець і корів, розводив гепардів. Про те, як і чому фермери утримують диких тварин, я писала у попередній статті – "Враження від Намібії".

Ми, як гості, могли відвідати кішок під час годування. Нас привезли до будинку господарів, обнесеного парканом і дротом під електрикою. Таблички на воротах давали чітко зрозуміти, що проникнути на територію можна лише на власний ризик. Ще б пак – за парканом прогулювалися три гепарди.

Ця трійка була одомашнена. Вони живуть з господарями, їх можна обережно погладити та почухати за вухом. Власника ферми кішки дуже люблять – облизують йому руки та ноги.

Після спільних фото з домашніми гепардами нас повезли дивитися, як годують 9 хижаків, що живуть на фермі. Власники дають їм свіже м'ясо раз на день. І ці кішки вже не лащилися до господаря. Вийшовши з пікапа, він взяв палицю, щоб стримувати голодних і диких тварин, поки він діставав м'ясо з відра.

Також на фермі була самиця, що недавно народила четверо кошенят. Було надзвичайно цікаво спостерігати, як мати кликала дитинчат на обід. Вона гарчала та ричала, коли наш пікап під'їхав до її огорожі. А потім сіла і почала нявкати короткими, обривистими звуками. Тоді далеко з кущів обережно почали вибігати кошенята. Втім, вони все одно трималися від машини на великій відстані. А вона, схопивши м'ясо, побігла годувати їх.

Можливо, єдиний плюс ферми у тому, що можна зблизька побачити дитинчат рідкісних хижих тварин. Чому я в цілому вважаю, що ферма гепардів це погано? Тому що дикі тварини повинні жити в дикій природі на волі.

Є невимовна різниця, між гепардами домашніми, яких ми побачили на фермі, та дикими, які були в загоні. Домашні гепарди цікаві лише перші хвилини, далі ти бачиш, що перед тобою – суміш кота та собаки. Вони швидко стають не цікавими. А дикі тварини, їх звички на поведінка вражають та запам'ятовуються.

День 7-8. Сафарі у парку Етоша в Намібії. Сафарі у Намібії цікаве та дешеве. Це одна з небагатьох країн, де ви можете здійснити сафарі самостійно без гіда на власній машині.

Нам пощастило побачити так багато жирафів у Етоша, що після 50-ти ми збилися з рахунку.

Найбільші мої емоції викликав невеликий прайд левів. Самиці проходили повз нашу машину так близько, що можна було роздивитися шрами на їхніх мордах.

І нарешті в Намібії я побачила короля тварин – лева! А ще вдалося підкараулити носорогів на водопої. Раніше я теж їх не бачила. На жаль, як і минулі рази, не вдалося зустріти леопарда.

День 9-10. На шляху до Замбії. Водоспад Вікторія. Після двох днів насиченого сафарі ми їхали 880 км до кордону Замбії, щоб потрапити на водоспад Вікторія. Ще за часів німецької колонії Намібія відвоювала собі вузьку смужку у зоні Капріві на півночі країни, щоб мати вихід до ріки Замбезі. Дороги в Намібії добрі, тому ми навіть не втомилася за цілий день.

Рано вранці наступного дня ми перетнули кордон з Замбією, здолали 200 км дороги, частина якої була пекельна – з великими ямами. Майже 100 км ми їхали зі швидкістю 30 км/год. А вся дорога від кордону зайняла 4 години. Але ми доїхали до міста Лівінгстон, поблизу якого розташований водоспад.

В той же день ми потрапили у нацпарк і мали вдосталь часу все подивитися, обійти 4 треки навколо Вікторії та промокнути до нитки під її могутніми бризками та струменями, які розсіюються на сотні метрів навколо.

День 11. Зімбабве і Водоспад Вікторія. Наступного ранку ми пішки перейшли кордон з Зімбабве і півдня дивилися на шалені потоки водоспаду з протилежного боку. Краєвиди відрізняються від замбійських, тому вилазка і нова віза в паспорті того вартувала.

Пообідавши традиційної кухні та спробувавши місцевого крафтового пива, ми повернулися у Замбію у наш готель.

День 12-13. Водоспад Попа та плато Ватерберг у Намібії. Наш другий день за всю подорож, коли ми були весь час за кермом та в дорозі. Ми повернулися в Намібію та доїхали до водоспаду Попа (Popa Falls). Місцевість не сильно вражає, хоча і відзначена на мапах, як цікава, але нам вже був час зупинятися на нічліг.

Читайте також: Київ увійшов до ТОП-5 місць планети, які варто відвідати в 2020 році

Ватерберг сподобався нам скелястими пагорбами з дуже незвичними кольорами породи. Плато поросло зеленими деревами і червоні, коричневі, рожеві та жовті скелі ще більше вражали на контрасті.

 

Це був останній шанс побачити леопарда, оскільки Ватерберг – територія його проживання. Але не судилося. Я вже проїхала чотири країни, де він вводиться (Болівія, Кенія, Шрі-Ланка та Намібія), але, вочевидь, зустріти його дуже важко.

День 14-15. Віндгук та повернення додому. Останню ніч ми провели у Віндгуку, прогулялися містом і пішли на вечерю у ресторан на кальмари та устриці.

До Намібії краще їхати компанією або сім'єю, щоб розділити витрати на машину та пальне. Нас було четверо, тому під час розрахунку я ділила суму оренди авто на чотирьох.

Відпочинок в Африці недешевий, як в Азії чи Південній Америці. До того ж Намібія досить розвинена країна на цьому континенті, і ціни там на рівні. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube