Надважливою, системоутворюючою політичною і великою мірою соціально-економічною подією цього року стануть жовтневі вибори місцевих рад і місцевих голів. Будуть утворені первинні, найближчі до населення, органи самоврядної влади, від яких дуже залежить соціальне самопочуття практично усіх громадян. Для політичних партій участь у цих виборах і їхні результати стануть екзаменом на політичну спроможність, пише Костянтин Матвієнко у блозі для УП.

Традиційно українські політичні партії розглядають муніципальну політику як щось другорядне. Тому формування органів самоврядування віддається на відкуп місцевим кланам, які, крім того, що повсюдно пов'язані з тіньовим перерозподілом майна, грошей і землі, належних територіальним громадам, на додачу ще і не мають достатніх інтелектуально-культурних ресурсів і мотивацій для розвитку громад. Відтак громади в Україні здебільшого занепадають.

Сьогодні лише в Київській Агломерації спостерігається приріст населення, і то перед усім коштом міграції. В усіх інших регіонах має місце виснаження людських ресурсів через від'їзд продуктивного населення та дедалі значнішого перевищення смертності над народжуваністю.

Депопуляція, на ряду з економічним занепадом, стала основним тлом муніципальної реформи, розпочатої ще попередніми владними режимами. Сформована торік нова влада, отримавши у спадок ідеологію та логістику цієї реформи, разом із назвою "Децентралізація" завзято заходилася її впроваджувати.

Читайте також: Мінська війна пасток: у кого першого здадуть нерви?

Перед усім децентралізація має передбачати зміну системи перерозподілу бюджетних коштів, коли більша їхня частина залишається на первинному рівні – у громаді. Цими коштами розпоряджається рада громади, затверджуючи власний бюджет, який виконує виконком на чолі з обраним усім населенням громади місцевим головою.

Першим, проте "хронічним" каменем спотикання на шляху децентралізації, традиційно залишається намагання уряду зберегти за собою максимальний обсяг коштів, якими він порядкує. Тому, на відміну від більшості країн світу із розвиненим самоврядуванням, українським громадам залишаються недостатні об'єми грошей, використання яких, до того ж жорстко регламентоване законодавством. Якщо власних коштів громадам не вистачає, вони отримують цільові дотації з державного бюджету – субвенції, наприклад, на оплату комунальних платежів для шкіл та медичних закладів.

Центральна влада також не дуже квапиться ділитися з громадами найважливішим ресурсом – землею. При утворенні в ході децентралізації об'єднаних територіальних громад, їхні ради можуть порядкувати землею в межах забудови населених, що увійшли до цих громад. Землі, що окреслені зовнішніми межами громад поза населеними пунктами нерідко залишаються у віданні різних відомств – перед усім Держгеокадастру, який дуже поволі передає їх у розпорядження ОТГ. Сподіваючись виступити продавцями на, жаданому владою "ринку сільськогосподарської землі", керівники інших центральних відомств теж не поспішають втрачати "свої" землі.

Такий підхід поширюється і на об'єкти нерухомості, підприємства та інше майно, що належить державним відомствам, або підпорядковане радам вищого рівня, проте розташоване на територіях громад. Згідно з логікою децентралізації, подібні об'єкти здебільшого, окрім тих, що потрібні для безпосереднього функціонування держави, мали б належати до комунального майна громад, у яких вони розміщені.

З названих причин більшість ОТГ не мають змоги приступити до підготовки і затвердження одного з найважливіших документів місцевого самоврядування – власного Генерального плану.

Залишаються обмеженими повноваження громад і у більшості важливих сфер організації життя на їхніх територіях – безпека, освіта, медицина, санітарія, дозвільна система тощо. На це є важлива об'єктивна причина – кадровий дефіцит. Компетентні, сумлінні та працездатні громадяни не готові йти працювати у місцеве самоврядування, якщо ця робота не приноситиме вагомих заробітків, а довіряти повноваження людям малокомпетентним центральна влада не готова. Утім до компетентності самої центральної влади теж виникає дедалі більше питань, хоча із зарплатнею та іншими доходами в цієї влади все чудово.

Отож децентралізація "блукає у трьох соснах" – гроші, земля та майно, кадри.

Новий імпульс цій реформі мали б надати жовтневі вибори місцевих рад і голів. Не можна сказати, що керівна партія легковажить цими виборами. Минулими вихідними у "Слузі народу" провели навчання кандидатів у депутати місцевих рад і місцевих голів, які підтвердили кадровий та ідейний дефіцит на місцях.

Складність і неповна завершеність Виборчого Кодексу, втома громадян від надміру політики в інформаційному просторі, суперечливість законодавства про місцеве самоврядування, разом із нестачею кваліфікованих кадрів роблять участь у місцевих виборах непростим завданням для всіх політичних партій в Україні. Разом із тим пропустити цей раунд політичної боротьби вони ніяк не можуть, бо у містах із населенням більше за 90 000 мешканців вибори пройдуть за партійно-пропорційною системою, що покаже реальну вагу політичних партій в країні. Таких міст в Україні близько чотирьох десятків.

Саме партії мають організувати боротьбу місцевих громад за свої природні самоврядні права. Для цього їм потрібно розробити власні муніципальні програми для тих громад, у яких вони готові боротися за владу. Програми неодмінно мають включати пропозиції щодо змістів статутів та генеральних планів громад, відповіді на гострі питання побутування громадян. На відміну від загальнополітичних програм, муніципальні – завжди мають бути максимально конкретними, аж до зазначення конкретних адрес чи назв об'єктів, щодо яких пропонуються програмові кроки.

Окремим напрямком партійної діяльності має стати робота із населенням потенційних міських агломерацій – перед усім столичної, яка фактично єдина в Україні показує позитивну динаміку розвитку. Місцеві вибори у Києві та прилеглих до нього районах важливі не лише тим, що тут наявна найбільша в Україні концентрація виборців на одиницю території. Рушієм обох українських майданів, стало саме населення столичного регіону. Тут спостерігається висока ділова та інформаційно-культурна активність.

Читайте також: Заміна Богдана на Єрмака: про палацову революцію в ОП говорити немає сенсу

Давно вже назріла суто урбаністична проблема розробки генеральних планів великих міст України із використанням прилеглих до них територій. Перед усім задля цього, у недалекій перспективі доведеться утворити новий тип адміністративно-територіальної одиниці – міську агломерацію. Першим кандидатом на набуття такого статусу є саме Київ з прилеглими районами. Звісно планувати агломерації слід також для Харкова, Одеси, Дніпра, Львова, можливо для інших міст. Політичні програми на жовтневих виборах мають відображати і таку перспективу, як предмет політичної роботи партій, бо у сучасному світі саме міські агломерації виступають точками росту нової економіки та нових соціальних практик.

Парламентська монобільшість намагається створювати в себе самої і в громадян враження, що вона здійснює реальне перезавантаження влади, чого не вдалося зробити двом майданам. Направду ж, замість реальних змін у системі взаємин суспільства і влади, здебільшого ще зберігається як сама структура державних установ, так і вельми далекі від суспільних потреб принципи їхнього функціонування.

Місцеві вибори 25 жовтня цього року можуть дати старт реальним змінам у системі взаємин країни зі своєю державою. Важливо, щоб це розуміли у системних політичних партіях.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube