Історія окупації Криму, точніше – сприймання анексії у свідомості кримчан того часу, розпадається на два періоди, пише Микола Семена спеціально для "Крим.Реалії"

Перший ‒ це початковий період, коли більшість людей іще не усвідомили справжніх масштабів Путінового задуму. Багато хто думав, що це якщо не чергові навчання (але чому на території України? ‒ звісно, Чорноморський флот, і де ж йому проводити навчання, як не в Криму?), то, можливо, дуже неприємна провокація. Але провокацій вічних не буває, ось і ця невдовзі закінчиться, захлинеться, і все проясниться, залишиться тільки обговорювати й посміятися. Чим це може закінчитися? Може, оголошенням самостійності Криму? Аналітики стверджували ‒ у такому разі півострів перетвориться на невизнану ніким "сіру зону", з якою ні нормальні політики, ні нормальні країни, ні нормальні бізнесмени не матимуть справ, яку всі обходитимуть і на суші, і на морі.

Цей період закінчився 18 березня 2014 року, коли всі кримчани з подивом побачили по телебаченню, як Володимир Путін, Володимир Константинов, Сергій Аксьонов та Олексій Чалий підписують "договір" про "приєднання" Криму до Росії. Один журналіст при цьому сказав: "Мені й у страшному сні не могло привидітися, що я житиму в Російській Федерації!". І саме так думали багато кримчан...

А незабаром ми побачили перетворення Криму ‒ але не на "сіру зону", а на віртуальний антисвіт, у якому діяли інші закони, в якому втратили своє значення закони логіки, в якому війна ‒ це мир, а брехня ‒ це правда. Орвелл втілився у Криму.

Історія Криму після 2014 року ‒ це й історія вірності, й історія зради. Світ, власне, розділився на два табори: патріоти та зрадники. Других було менше, але їх було видніше, тому що перед силою зброї беззбройні патріоти притихли, пішли у внутрішню еміграцію. Мало хто продовжували боротися.

Читайте також: Троє західних професорів гадають, що кримчани "щасливі" під російською окупацією

Саме про них Інститут національної пам'яті видав книгу Анни Андрієвської та Олени Халімон "Люди "сірої зони". Це не біографії, це 57 свідчень порушення законів, нехтування правами людини, законами здорового глузду врешті. Рано чи пізно вони ляжуть у протоколи та рішення міжнародних судів, тому що світ Орвелла, де все навиворіт, не може існувати довго.

Презентація книги "Люди "сірої зони" в Києві 2018 року

Надія на те, що цей кошмар скоро закінчиться, переважала у свідомості кримчан на початку 2014-го. Я пам'ятаю, як на початку анексії в одній із програм Лілі Буджурової, гостею студії була відома кримська театральна режисерка Галина Джикаєва. Вона говорила (цитую із пам'яті її слова, які здивували мене тоді): не віриться, що буде війна, здається, що ось завтра зійде сонце, і цей туман у наших головах розвіється, і чоловіки, які скучили за подвигами, візьмуть собі по медальці кожен (як у воду дивилася ‒ на складах монетного двору вже лежали виготовлені медалі "За повернення Криму"), і солдати повернуться до казарм, і повернеться наше колишнє мирне та творче життя. Але цього не сталося, на жаль, і сьогодні, хоча чоловіки взяли собі вже не одну медальку. А деякі ‒ і золоту зірочку на триколірній стрічці.

Галина Джикаєва

Розповідь Галини Джикаєвої є й у книзі "Люди "сірої зони". Вона свідчить, як співробітники ФСБ вишукували людей, незгодних із анексією і здатних чинити спротив, як на неї тиснули та погрожували тим, що "ФСБ вміє розколювати людей", і вимагали здавати патріотів. І це тільки один із фрагментів того, як спецслужби Росії з перших днів окупації розколювали та вербували агентів. Джикаєва, як і багато інших театральних діячів, не піддалася і була змушена виїхати із Криму.

А деякі здалися, зрадили батьківщину та колег, писали списки ненадійних, здавали прізвища тих, хто не змирився, розкривали псевдоніми, свідчили потім у "суді". Наприклад, кримська, а нині українська журналістка Валентина Емінова розповідає у книзі, як у редакції урядової "Кримської газети", яка перейшла на бік окупантів, з'явилася цензура, як зі статей викреслювали всі речення про блокаду українських частин, слова про допомогу та моральну підтримку тих, кого блокували, штурмували, віджимали. На вулицях з'явилася "самооборона", "казаки", у людей з'явився страх, розповідали про побиття, про підвал. Вона говорить, що "журналістом у таких умовах» у Криму стало працювати неможливо", тому вона з чоловіком змушена була залишити все, що було нажите, і виїхати за межі Криму. Сьогодні Валентина Емінова відома київська журналістка, працює в медійному концерні "Ділова столиця".

Читайте також: Історик продемонстрував безпорадність російської імперської міфології про Крим

Валентина Емінова відзначає дві важливі деталі. Перша ‒ зрада колег. Наприклад, із колишньою подругою Катериною Козир, коли та стала гендиректоркою окупаційного телеканалу "Первый крымский", дружити далі стало психологічно неможливо. Таке відчуття пережили багато кримських журналістів після того, як колишня голова республіканської організації СЖУ Людмила Хорошилова зібрала загін проросійськи налаштованих колег і потай від більшості членів союзу перевела організацію до складу російського Союзу журналістів. І як деякі наші "колеги" стали писати антиукраїнські побрехеньки й підспівувати окупаційній "владі". Вони забезпечували ворогам проведення анексії, але багато хто з них, як і Катерина Козир, вже відсунуті в бік, як використаний матеріал.

Друга тенденція ‒ розкол багатьох сімей через прийняття або неприйняття окупації. Я чув, як багато патріотів говорили про те, що не можуть пробачити навіть найближчим родичам. І це так ‒ Росія катком розбрату пройшлася багатьма сім'ями, розділила дітей із батьками, чоловіків із дружинами, старше покоління з молодшим. Валентина Емінова пише, що довго ображалася на тих колег і родичів, які не підтримали її, але потім усвідомила, що вони завжди такими були, тобто сприймали світ поверхнево, не розуміли суті подій, були готові піддатися хоч і брехливому, але сильному натискові.

У книзі 57 таких гарячих свідчень прямо з тих днів, коли вирішувалося ‒ бути Криму, як і раніше, привабливим курортом, чи ж стати невизнаною територією. Заріна Аметова та Леране Хайбуллаєва розповідають про вбивство першої жертви окупантів Решата Аметова, Андрій Щекун та Анатолій Ковальський ‒ про перебування в полоні, Геннадій Афанасьєв, Євген Панов, Ренат Параламов ‒ про тортури в катівнях спецслужб. Вибачте, всіх перерахувати складно, краще візьміть у руки книгу і прочитайте.

Багато свідків, як Люба Калмакова та й інші, розповідають про атмосферу страху, яка встановилася в Криму в результаті репресій, обшуків, арештів, допитів, вербувань. Викликають великий інтерес свідчення фахівців про стиль і методи роботи окупаційних адміністрацій. Наприклад, Євген Суходольський ‒ про "прокуратуру", Віктор Мержвинський ‒ про способи "перекування" вчителів української мови та літератури на вчителів російської мови, яке провів директор Інституту перепідготовки вчителів Олександр Рудяков.

Адвокат із Криму Еміль Курбедінов розповів про те, як його піддавали арешту фактично за те, що він у судах захищав патріотів. Адвокат російської правозахисної організації "Агора" Олександр Попков, аналізуючи поведінку "правоохоронних органів" і кримські "судові" процеси, дійшов висновку, що Росія відпрацьовує в Криму найгірші практики переслідування інакодумців для того, щоб потім перенести це на всю Росію. І він не помилився. Сьогоднішні процеси з утиском прав адвокатів, порушенням законів щодо проведення розслідування, доведення провини підсудних, фальсифікації доказів уже поширилися й на Москву, і на інші материкові регіони Росії.

Книга Анни Андрієвської та Олени Халімон ‒ це документ окупаційного періоду Криму. Документ не тільки тому, що в ньому вміщені тексти виступів у "судах" Олега Сенцова, Володимира Балуха та багатьох інших борців, які пройшли через "суди" й викривають каральну систему Росії, але й тому, що книга відображає весь спектр почуттів, які керували настроями й учинками тих кримчан, які спостерігали цей злочин Росії, який осквернив початок нового ХХI століття.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube