Серіал про Кайдашів – це безперечний успіх українського кіна. Одначе що ми бачимо? З'явилася купа критиканів (інакше я цих людей і не назву), які вчепилися в той суржик, cтверджуючи, що це дуже поганий виховний засіб.

По-перше, серіал має чітку часову прив'язку – це час від Помаранчевої революції до російсько-української війни, тому недоречно згадувати нинішнім бабусям-дідусям своїх бабусь і дідусів – це зовсім інший час.

Читайте також: "Спіймати Кайдаша": цей скарб лежав у нас під ногами, а ми його не бачили

По-друге, саме суржик має викликати у глядачів відразу. Адже не всі персонажі розмовляють суржиком. Мелашка розмовляє аристократично, недаремно її донецький коханець називає Лесею Українкою.

По-третє, серіал насправді не є гіперболою, він літота. Омелько Кайдаш мав би бути значно брутальнішим. Його роль виконує Віктор Жданов, у якого надто інтелігентські й руки, й обличчя. Мімезис – велика річ.

Українська інтелігенція дуже довго жила у власному світі фентезі з ідеальними селянами, хоча в реальності ці селяни були й досі лишаються варварами.

Читайте також: Жодної фальшивої ноти: "Спіймати Кайдаша" – це фільм про нас

Це вони розграбували колгоспи, розтягуючи цеглу, видовбуючи кахлю, громлячи все довкола, зневажаючи закон. Це вони розмовляють варварською мовою. І вони церкву Ісуса Христа перетворюють в естетичному плані на якусь Індію з дармовисами й балдахинами чи на якийсь кітч із полакованими херувимчиками.

І купа людей хоче, щоби про них кіно знімали так, наче це аристократи! Декому соцреалізм явно не муляв і плавно переріс у нацреалізм. Дуже сумно.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube