Сто років тому, 23 квітня 1920 року, народився Григорій Тютюнник – автор не лише "Виру", звичайно, але саме "Вир" можна вважати найвагомішою літературною подією київської "відлиги" – такої короткої, такої непевної і такої куцої порівняно з московською.

Тютюнник прожив 41 рік і помер від інфаркту (другу книжку "Виру" було надруковано вже по його смерті).

…Мені муляє, що півтора місяці тому я пропустив інші роковини: 6 березня 1980-го скоїв самогубство Григір Тютюнник – молодший брат Григорія.

Може, це не дуже пристойно, але для мене особисто важливо: отой 1980 рік, як на мене, був чи не найогиднішим із усіх років "застою".

Щойно почалося завоювання Афганістану (пригадую, як почув про це по телевізору від когось на кшталт Нонни Бодрової – і мене наче окропом ошпарило від сорому) – а цинічні московські гниди вирішили відсвяткувати це за допомогою Олімпійських ігор, під час яких помер Висоцький…

Читайте також: "Люди не зі страху": яким був радянський режим у "вегетаріанські" часи "застою"

Я вже був писав колись, але повторю тут.

Мені того року здавалося, що час спинився. Життя, здавалося, завмерло. Гуртожиток спустів: хто у відрядженнях, хто у відпустках. Мене ж керівництво відрядило на одну з, либонь, типових для всіх науково-дослідних інститутів СРСР панщин (не тяжку).

На час майже цілковитої відсутності мешканців гуртожиток "ремонтували". Мене призначено тимчасовим чорноробом до мулярів.

Це мало такий вигляд. Я прокидався коли хотів, чекав, доки відкриється винно-горілчаний відділ у найближчому продмазі, йшов туди, купляв кілька пляшок (здається, три) "Золотої осені" по 88 коп., повертався до гуртожитку. Невдовзі з’являлися оті двоє мулярів – не зовсім тверезі ще з учора. Забирали питво, розраховувалися зі мною – і все, я був вільний до завтра.

Я одного разу бачив, як вони "мастили". Власне "мастили" – не те слово. Один яз них (той, що не міг стояти, як за щось не тримався) усім тілом налягав на держак такого пристрою, чогось на кшталт великого резервуару з насосом, в якому була суміш крейди з водою, а другий, трохи тверезіший, хилитався кімнатою з розприскувачем, із якого навсібіч (включно з ними обома) вилітали хмарки отої "побєлкі"…

Читайте також: 30 років тому в Москві відкрили McDonald’s: чому це важливо

Отакому "ремонтові" підлягала й моя кімната. Я мусив перебратися з неї… до коридору. Саме так. Коридори двох крил нашого гуртожитку (Космічна, 23) у тому місці, де з’єднувалися, утворювали щось на зразок квадратної кімнати. Ліворуч скляні двері в один коридор, праворуч – у другий, навпроти – один балкон, поза спиною – другий. Посередині – диван, за ним – купа мого манаття (одежа, книжки) проти мене – телевізор.

І з того телевізора та сама Нонна Бодрова тими самими словами, що й торік, що й п'ять років до того, розповідає мені про відчайдушний героїзм хліборобів, які ведуть битву за врожай.

І подумалося мені: от мине ще п'ять років, і ще п'ять, і ще – і та сама Бодрова буде отак само камлати про цю битву, що не має кінця.

І мені захотілося підвестися з того дивана, вийти на балкон свого сьомого поверху й…

Теперішні молоді не здатні уявити, який то був жах: жити і знати, що майбутнього не існує, є лише нескінченне сьогодні.

Я не знаю обставин Тютюнникового самогубства, але дивуюся, що тих самогубств було загалом мало: жити не хотілося. А мені ж було лише 23.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube