Пам'ятник Аліму Айдамак'у в Криму

Я пам'ятаю, як мене вразив пам'ятник Аліму Айдамак'у на трасі Білогірськ-Сімферополь. Я бачив пам'ятники Олексі Довбушу, Робіну Гуду, Устимові Кармелюку, уявляв образи інших народних месників, але в цьому пам'ятнику поєдналося непоєднуване – ось він є, і в той же час його немає, просунеш руку, а там повітря, отвір, він є, але вловити і втримати його не можна! Геніально!

Кажуть, що наявність у фольклорі та в літературі образів і творів про благородного народного героя – ознака давнини, зрілості, сюжетної повноти і літератури, історії самого народу. По всьому світу всі народи прагнуть мати свого народного захисника і месника. Тому чимало літератур, у яких такого прототипу не було, намагалися створити його штучно. Навіть іспанці створили збірний образ Зорро (Лиса), дворянина і вправного фехтувальника. Персонаж із часом зазнав змін, проте незмінним залишається образ благородного розбійника, одягненого в усе чорне, який приховує обличчя під чорною маскою, захищає людей землі від свавілля влади та інших лиходіїв, всюди трьома рухами шпаги залишаючи фірмовий знак «Z». А, наприклад, у Росії на роль благородного героя претендують не тільки фольклорний Кудеяр, реальні Омелян Пугачов, Стенька Разін, а й повністю вигаданий Володимир Дубровський, як і Юрій Дєточкін, і, що особливо смішно, Данила Багров, пише у своєму блозі на "Крим.Реалії" Микола Семена.

У кримських татар століття фольклорної творчості не тільки викристалізували образ Аліма Азамат-оглу, але і всі ці оповіді спираються на реального героя з реальною біографією. Алім Айдамак, який народився в 1816 році в бідній селянській родині та перетворився в сміливого і справедливого розбійника, який розпочав боротьбу з свавіллям панів і поліції. Тому не дивно, що другий в серії «Кримськотатарська проза українською мовою» стала книга про Аліма.

Читайте також: Відкриймо для себе інакшого Костомарова – активного життєлюба й фаната мандрів

Його історія має свої особливості. По-перше, історичний контекст формування образу народного героя у кримських татар на початку – середині XIX століття збігається з першими десятиліттями існування півострова під пануванням Росії. А це час пов'язаний зі злочинним відбиранням землі у кримських татар, із багатьма іншими нещастями, викликаними російським пануванням. Тільки за перших 12 років Росія відібрала у кримських татар і передала російським дворянам 288 тисяч десятин землі. Це час витіснення кримських татар із Криму, коли під гнітом несправедливості та розбою сотні тисяч людей залишали Крим і шукали притулку за морем. Укладачка цієї серії книг Надія Гончаренко детально описує історичний контекст цього феномена – формування у народу образу захисника і героя, який відстоює справедливість.

Алім Айдамак у виконанні кримськотатарського артиста Хайри Емір-заде в фільмі «Алім»

Про Аліма пишуть книги, ставлять п'єси, знімають кіно, публікують спогади. Про Аліма народ склав багато пісень, легенд, йому присвятили свої твори не тільки Юсуф Болат, а й ще більше десятка авторів. За мотивами легенд та переказів про Аліма поставлено п'ять кінофільмів.

Фільми з часом забуваються. Так, раніше популярне кіно про Аліма, зняте в Ялті, було продане в прокат навіть у Парижі та в Берліні, але в 1930-ті роки було заборонене. Проте найбільш значущим серед цих всіх творів залишається художній твір відомого кримськотатарського письменника Юсуфа Болата в двох книгах – «Алім Азамат-оглу» (в перекладі українською «Алім син Азамата») і «Алім сів на коня». Саме ця книга українською мовою в перекладі Таміли Сейтяг'яєвої, кандидата філологічних наук, доцента Таврійського національного університету ім. В. Вернадського, і вийшла у видавництві «Майстер книг». Готується третя книга з творами Шаміля Алядіна.

Книга Юсуфа Болата «Алім»

Юсуф Болат, журналіст і письменник, відповідальний секретар Спілки письменників Кримської АРСР, багато зробив для розвитку національної літератури, в 1944 році був депортований разом із народом в Узбекистан. Книга про Аліма написана ним у 1939-40 роках і опублікована в журналі «Совет эдебияты» (Радянська література »). Друга частина роману була надрукована вже в Ташкенті в 1980-81 роках.

Читайте також: Сміх крізь сльози, або Як гумор допомагав українцям жити

Сторінка з книги Юсуфа Болата «Алім»

По-друге, Аліма називають кримськотатарським Робін Гудом, а його історію – першим кримськотатарським блокбастером. Це підіймає кримський сюжет на найвищі щаблі світової культури. Але насправді, як пише Таміла Сейтяг'яєва, в центрі всієї цієї історії – доля людини, яка силою обставин опинилася по той бік закону, однак у такому місці, де порушення закону було домінантним явищем. Тобто, не він сам по своїй волі стає розбійником, а несправедливість життя змушують його боротися проти зла і образ, які не тільки не були попереджені законом, але часто і породжені саме ним.

Образ Аліма в кримськотатарському фольклорі та в мистецтві – це образ спротиву кримськотатарського народного героя не тільки проти своїх поміщиків, мурз, але значною мірою проти царських чиновників. Алім неодноразово заарештовувався царською владою, але щоразу втікав і знову продовжував свою місію народного заступника.

В історико-літературному журналі «Історичний вісник» (травень, 1912) Михайлом Шевляковим була опублікована розповідь «Гордість Криму – розбійник Алім», в якій йдеться: «Це був останній із низки джигітів, з якими російській владі довелося рахуватися після приєднання Криму до Росії. Він користувався величезною популярністю і безсумнівною підтримкою серед татарського населення краю. До божевілля сміливий і зухвалий Алім, кажуть, наважувався вступати у відкриту боротьбу з невеликими загонами військ, був не раз оточений і схоплений, але щоразу втікав із в'язниці, поки, нарешті, в 1850 році, після покаранні шістьма тисячами ударів різок, був засланий на каторгу...». Але і там він не змирився. Про останні роки життя Аліма точних даних немає. Багато дослідників вважають, що після заслання в Сибір він поїхав до Туреччини або на Кавказ.

Кадр із фільму «Алім» (1926 рік)

Автор нарису розповідає, що під час його однієї із зустрічей із відомим художником-мариністом Іваном Айвазовським, він розповів йому, як допоміг французькій художниці зустрітися з Алімом у камері й вона намалювала тоді єдиний прижиттєвий портрет Аліма, що зберігся.

Ось розповідь Івана Айвазовського: «Уявіть собі, була тут у Криму, наприкінці 40-х років, одна француженка, і їй вдалося, за моєю протекцією, в Сімферопольському тюремному замку змалювати олівцем із натури ескіз Аліма...».

Цю ж історію переказує в книзі Таміла Сейтяг'яєва, її ж повторювали багато інших оповідачів. І вона перетворилася майже в легенду.

У той час у Криму перебувала сім'я Лелоррен із Франції, дві сестри і мати. Молодша сестра Леоне була художницею-портретисткою. Її представили Айвазовському.

«...І тут, як побратими по професії, вони розговорилися. Від області живопису, слово за слово, бесіда перейшла до злоби дня, до Аліма.

– Чи не можна, – запитала Лелоррен, – змалювати його портрет?

– Для цього, пані, – заперечив Айвазовський, – доведеться подолати багато перешкод. Якщо, завдяки вашому таланту, ви друга Шехерезада, то, мабуть, постараюся бути вам другим Аладіном і розкрити перед вами ті двері, за якими чутно дике гарчання звірів і характерний дзвін арештантських кайданів.

– Знаю, що ви великий чарівник.

– Кажуть, що для жінок закон завжди поблажливий, але коли жінка така, як ви, з божим вогнем, то які ж можуть бути для неї перешкоди? Мистецтво не має меж, і перед ним, сподіваюся, схилиться і строгість пана прокурора».

І Феміда, дійсно, схилилася перед мистецтвом. На другий день Леоні Лелоррен змалювала портрет кримського Фра Даволо. У зображенні бандита відчувається поспіх виконання. Але удари олівця накреслені влучно, твердо, мистецькою рукою. Навпаки, головне, риси обличчя розбійника схоплені досвідченим оком. Видно, що Лелоррен була портретисткою не на жарт, і ми повинні бути вдячні чарівникові Айвазовському, що, завдяки його протекції прихильно розкрилися перед художницею двері в'язниці.

Що стосується автентичності портрета Аліма, дозволяю собі додати, що в архіві Феодосійського музею зберігається лист вельмишановної Марії Дмитрівни Де-Вальден, у якому засвідчується, що «малюнок був подарований Леоні Лелоррен пані Кушніковій у Керчі на знак вдячності, на пам'ять, за сердечне її ставлення до сестри – співачки в артистичній подорожі останньої Кримом». Крім цього прошу звернути увагу на справжній підпис: «Leonit Lelorrain, 11 december 1849» і на «посвячення»...

Закінчивши малюнок, Леоні готувалася вже йти з тюремної камери, як Алім висловив бажання поглянути на її роботу. Схваливши виконання портрета, Алім звернувся до художниці нібито з наступними словами: «Йдучи звідси, ти несеш із собою цю річ як пам'ять, спогад про побіжну появу твою переді мною. Спасибі тобі за благословенну увагу до мене. Я цього не заслужив. Твої риси назавжди залишаться відображеними в душі моїй!». На це Леоні нервово зняла золоту шпильку, що закріплювала хустинку на шиї, тремтячою від хвилювання рукою приколола її до відвороту халата засудженого і попрямувала до виходу. «Ні, – крикнув розбійник, – в такому разі не так слід чинити, а ось як!» І, широко розкривши халат і сорочку і розкривши груди, встромив він собі в грудну кістку вістрі шпильки, переламав її навпіл і вручив кінець із головкою художниці, твердо вимовивши: «Це тобі, а це, – вказуючи на груди, – залишиться мені!»

Передаю розповідь про цю драматичну сцену без подальшого коментаря. Легенда тут очевидна, але вона занадто характерна, щоб я про неї не сказав, тим більше, що мені її передавав сам «Рафаель морів».

Автор висловлює подяку за сприяння в підготовці цього огляду і серії подальших оглядів літератури на тему Криму громадській організації «Кримський дім» і її керівнику Аліму Алієву.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube