MENU

Воюючи з власним минулим, відмовляючись прийняти свою власну історію, ми мимоволі підігруємо Путіну в його одержимості гальванізувати труп СРСР

577 2

Володимир Путін

Розрита могила – наскрізний шевченків образ України – не пускає нас у майбутнє. Воюючи з власним минулим, відмовляючись прийняти свою власну історію як свою, а не накинуту ззовні, ми мимоволі підігруємо Путіну у його одержимості гальванізувати труп СРСР.

Тільки він хоче довести усьому світу, що мрець живий і його передчасно поховали, а ми – ексгумувати небіжчика, аби помститися йому за власні злочини і невдачі. Потішити свій ресентимент. Списати на нього наші історичні поразки і виправдати імпотентність у розбудові сучасного українського проекту. Я називаю це «синдром постколоніалізму». Він психологічно дуже зручний, але водночас абсолютно контрпродуктивний. Принаймні якщо ми ставимо перед собою завдання збудувати привабливий, ефективний, комфортний та конкурентоспроможний український світ, а не шукаємо алібі, чому нам вчергове не вдалося.

Нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич, яка все своє творче життя препарувала та вивчала радянську людину, слушно стверджує: homo soveticus помер. Не даремно остання книжка з її opus magnum – циклу «Голоси утопій» має підзаголовок «кінець червоної людини». Труп СРСР наразі прикриває зовсім іншу реальність. Постійно відкопуючи та поборюючи мерця, ми труїмо себе його смертоносними випарами. І так само як Путін ми гальванізуємо його, тільки з іншою метою: замість глорифікувати (як у сучасній Росії) ми прагнемо засудити його у всіх смертних гріхах. Зокрема у своїх. Бо СБ ОУН, приміром, була ні чим іншим, як блідою українською копією НКВС та Гестапо. З тою ж вірою, що «(велика) мета виправдовує (будь-які) засоби». Чи припинили злочини, вчинені ОУН-івською спецслужбою, зокрема і проти українців, що мали іншу візію української державності, бути злочинами лише тому, що вони були вчинені в ім’я українською держави? Постколоніальний наратив, можливо, відповість ствердно. Шевченко – ні.

Читайте також: Человек КГБ до конца – The Atlantic

Бо для Шевченка прокляття розритої могили – це не тільки вкрадена історична пам’ять (що звучить лейтмотивом у однойменній поезії). Це мультиплікація зла, яке відроджується та множиться навіть у повстанні проти нього. «Жертва і кат однаково відразливі, й урок табору полягає в тому, що це братерство в падінні» ( Давид Руссе. «Дні нашої смерті», слова винесені в епіграф до останньої книжки Алексієвич). У шевченковій поезії саморуйнівний колообіг зла сягає апогею у епізоді вбивства Ґонтою власних синів-«католиків» («Гайдамаки»). Ненависть, що прагне помсти і живиться нею, замикає двері у майбутнє. Упившись кров’ю ворогів (до кола яких потрапляють навіть власні діти) Ґонта нудиться життям:

«Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам віку,
І мені те буде.
І мене вб’ють... коли б швидче!»

Розриті могили каструють нашу волю до творення майбутнього. Вони навчають гідно вмирати, але атрофують смак до життя. Вони інфікують нас есхатологічним екстазом. Пафос героїчної смерті підміняє етос творчого чину. Довга воля виснажується у боротьбі з мерцем. Бо небіжчики живляться виключно енергією живих. Вони наче місячне сяйво не продукують, а лише відбивають чуже світло. І тому замість творити український світ майбутнього ми, наче той шевченків козак з поезії «За байраком байрак», щоразу провалюємось у розриту могилу нашої історичної пам’яті. Воюємо з демонами минулого, які знову і знову розводять нас по різні боки барикад у сьогоденні. І от-от ризикуємо повторити своє історичне прокляття:

По своїй по землі
Свою кров розлили
І зарізали брата.
Крові брата впились
І отут полягли
У могилі заклятій

Українці люблять порівнювати себе з хорватами. І на то є певні підстави. Бо за бажання можна знайти чимало паралелей між історичною долею наших народів. Від занепаду національної державності в пізньому середньовіччі до трагічних спроб її відродження у ХХ столітті. Врешті-решт, навіть референдум, який легітимізував незалежність наших держав, відбувся лише з різницею в один рік. А подібність та навіть співпраця руху усташів та ОУНівців у міжвоєнний час ще потребує на свого вдумливого історика.

Читайте також: В правдивой истории сейчас никто не нуждается – Ганапольский

Втім хорвати спромоглись зарити свої могили. Я був щиро вражений, що пам’ятники борцям за незалежність Хорватії першої половини 1990-х як правило складають єдиний меморіальний комплекс з пам’ятниками партизанам Тито, що воювали проти держав Осі (яких підтримували усташі – борці за хорватську незалежність). У хорватських містечках можна побачити доглянуті пам'ятники з барельєфами, на яких не важко розгледіти прапор з серпом і молотом, який тримають червоні партизани. Ніхто їх не зносив, не декомунізував, не плюндрував. Ба більше, їх переосмислили як частину власного історичного наративу. І тому біля них нерідко побачиш живі квіти.

Прийнявши власне минуле в усій його розмаїтості та контраверсійності, впорядкувавши власні могили, загоївши рани історичної пам’яті, Хорватія змогла консолідуватись і не просто відстояти свою незалежність – вона трансформувалась у сучасну комфортну країну, явного державу-лідера Західних Балкан. Натомість Сербія, колишня метрополія Югославії, досі одержима демонами історії, витрачає свою енергію у війні за минуле, ятрячи незагоєні рани історичної пам’яті на розкопаних могилах предків. Перетворюючи життя у перманентну війну.

Читайте також:  Урок Гетьмана Брюховецького для президента Зеленського

Тільки акт прийняття власної історії, акт поховання небіжка і впорядкування його могили дає шанс на новий початок. Дає шанс не підігрувати Путіну у гальванізації СРСР, за привидом якого він приховує ординську сутність сучасної Росії. І саме з цією сучасною ордою ми насправді воюємо. Не з імперією (яка була неможлива без інтелектуального оформлення та осмислення українськими книжниками-інтелектуалами), не з СРСР (у створенні якого українці відіграли не менш важливу роль), а саме з ординським ликом сучасної Росії. З одвічним Диким полем, з яким ми змагаємось «на межі двох світів» от вже другу тисячу років.

Не поховавши наших мерців, не прийнявши і не переосмисливши свій внесок у імперську та радянську спадщину, не заявивши права на неї, не інтегрувавши її у сучасний український наратив, ми приречені у нашому герці з сучасною ордою. Бо «усяке царство, що розділилося в собі, спустошиться, і всяке місто чи дім, що розділився у собі, не встоїть». Час заривати нашу розриту могилу...

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Геннадій ДРУЗЕНКО


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини