Історія, безумовно, скандальна й на перший погляд навіть жахлива, але… звинувачувати в ній безпосередніх учасників, точніше, учасниць – це перекидати з цілком хворої голови на умовно здорову

Про це для "Тижня" пише Юрій Макаров, повідомляє UAINFO.org.

Я про чотирьох дівчат, які минулого тижня станцювали тверк у містечку на Чернігівщині перед пам’ятником загиблим у російсько-українській війні, а відеозйомку цього мистецького акту виклали в соцмережі. Позаяк діти неповнолітні, то символічно покарали їхніх батьків, а підлітки жалібно й водночас якось аж бадьоро вибачилися на камеру. Інцидент вичерпано.

Для початку – що таке тверк. Це коли головний елемент танцю – вихляння дупою. Поза контекстом це сприймається як неприхований заклик до, так би мовити, ближчого знайомства, а насправді це феномен афроамериканської культури, яка час від часу намагається черпати натхнення для поп-культури у своїх далеких предків. Якщо переглянете етнографічний фільм, приміром, про Кот-д’Івуар або Сенегал – неодмінно побачите точнісінько такі самі рухи в місцевих струнких і запальних жіночок та хлопців. На довгому шляху до Сіверщини танець розгубив усі конотації, залишився лише прикол.

Читайте також: Про що цвинтар розкаже. ФОТОРЕПОРТАЖ

Тепер про контекст. Талалаївок в Україні п’ять, зокрема на Чернігівщині дві. "Наша" – та, що під Ніжином. Я спершу подумав на іншу, прилуцьку – із пам’ятником Ленінові, пофарбованим бронзовою олифою (принаймні кілька років тому, коли я там був, він іще стояв) і пафосним меморіалом односельцям, загиблим у "Великій Вітчизняній". 

Я не випадково про неї згадав: якщо орієнтуватися на пам’ятки недавнього часу, то наші села неможливо відрізнити одне від одного: скрізь якщо не Ленін, то понурений солдат із ППШ, якщо не танк на постаменті, то серп і молот у бетоні. Подекуди радянські символи покрили синьо-жовтою фарбою. Останнім часом до них приєдналися так само похнюплені вусані, які мали б означати Тараса Григоровича, і ще хтось співзвучний епосі. Непогано йде скандинавський пірат Святослав (Сфендославос) Хоробрий, передвісник нинішньої "вати" Богдан, нетолерантний Гонта… Епідемія встановлення монументів історичним і вигаданим персонажам, разом із Паніковським, Голохвастовим і Пронею Прокопівною, Жегловим і Шараповим, не кажучи вже про ескадрон князів, гетьманів і рядових козаків на конях і в парадних одностроях, прокотилася всією країною. Як це може зачепити інтимну емоційну сферу кожного, хто їх споглядає, нікого не хвилює. Усе має бути, "як у людей". 

Але ж пам’ятник, яким ми звикли його бачити і сприймати, – вияв суто язичницьких практик, які митці й меценати італійського Відродження, захоплені античністю, запозичили в Давнього Риму. Відтоді кінні та піші статуї, обеліски та тріумфальні арки стали звичним складником міського пейзажу. А в ХХ столітті, особливо у країнах, де релігію було відсунуто в тінь – СРСР, Німеччині, Італії, – вони були задіяні як маркери нових штучних культів. Звісно, наша колишня імперія відзначилася тут найбільше. Совєтським ідеологам було невтямки, що незліченні бронзові, гранітні й гіпсові Леніни – прямі спадкоємці статуй Зевса, або Юнони, або Марса, яким молилися та приносили жертви мешканці тієї ще, першої імперії. До слова, поняття "герой" – так само з тих часів: вважали, що герой – це результат злягання бога зі смертною жінкою або навпаки.

Читайте також: Мощі Леніна: Міноборони просуває більшовицьку некрофілію як компроміс

До речі, формат совєтських меморіалів невідомому солдатові з "вічним" вогнем у рамках культу "Отєчєствєнной" теж було безпардонно передерто, тільки у французів: маю на увазі Вічний без лапок вогонь під Тріумфальною аркою в Парижі на площі Етуаль, хоча паризький сценарій і пам’ятки, і ритуалу народжувався поступово та вдумливо за участі всього суспільства.

На часі переосмислення культури пам’яті, культури шанування, вдячності та скорботи. Ми навіть не замислюємося, як незграбно намагаємося висловити, а тим паче втілити в артефактах свої почуття. Ідеться передовсім про цілком щирі емоції та передчування, а інакше, погодьтеся, немає предмету для обговорення. Нинішня тотальна недорікуватість, коли нібито йдеться про речі, що йдуть із глибини серця, – радше не прикра ознака нинішнього цинічного часу, а один із проявів брехливого минулого. Чи все ж таки нещирого сьогодення?!

Спроби замінити у світському обігу заупокійну месу чи траурні ритуали інших релігій здійснювали в есересерії неодноразово з однаковим успіхом, повторювати ті помилки навряд чи гідно. Казус дівчат, які заблукали серед кам’яних бовванів, не розуміючи, де тут справжня пам’ять, а де фейк, є не просто симптомом гуманітарної біди, а сигналом до дії. Треба шукати, усвідомлюючи непростий маршрут між Сциллою лицемірства та Харибдою новітнього "імерсивного" атракціону. Інакше підлітки нас не зрозуміють.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube