Масова акція біля будівлі ЦК Компартії України в Києві 25 серпня 1991 року

Світ з'їхав із глузду, пишуть аналітики. Він стрімголов несеться нам назустріч, боляче б'ючи тофлерівським футуршоком по мізках, серцю, почуттях

Про це на своїй сторінці у фейсбуці пише Євген Януков, повідомляє UAINFO.org.

Не встигаєш змиритися із присутністю однієї напасті, як з'являється інша: "Трамп, брекзит, невизнання пандемії, президент-комік, олігарх – лідер опозиції", – пише блогер... Лише десять років тому ми й уявити не могли того, із чим зустрілися сьогодні.

Раніше світ так швидко не змінювався, раніше інструментарій його пізнання не застарівав так швидко...

Чи так це насправді? Я довго розмірковував над цим, копирсаючись у завалах пам'яті...

І дійшов висновку, що нинішнє десятиліття не є унікальним. Пам'ятаю часи, коли зміни відбувалися ще швидше.

1986–1991 роки. Для нас, на той час 30–40-річних, це було не менш карколомне й руйнівне для всіх уявлень навіть не десятиліття, а п'ятирічка!

Чорнобиль – перебудова – кооперативний рух – антиалкогольний закон – гласність – "Народний Рух" – путч – розпад СРСР – Незалежність.

За якихось п'ять років - стрибок із епохи "розвинутого соціалізму" в дикий капіталізм, із "міцної сім'ї братніх радянських народів" – до незалежної України, із марксизму-ленінізму – до антикомунізму.

Читайте також: "Нації часом учиняють самогубство". 2014-го "гарячі" українці врятували Україну, проте торік гору взяли "холодні" й "літеплі"

О, той Чорнобиль!. Пусковик змін у свідомості, страх за життя – своїх і близьких, брехливість влади, яка розпеченим залізом устромилася в душі. Небувалі за масштабом евакуація спочатку із Прип'яті, потім (неофіційна) – дітей із Києва, переселення десятків, а може, сотень сіл – смерті, трагедії, розлуки.

А відтак іще одна рана – оприлюднення всіх злочинів радянської влади. Ми відчували, підозрювали, але не розуміли масштабів.

А далі розчарування Горбачовим, вирубані виноградники, гіперінфляція, завошивлені діти в школах, піраміди МММ, кашпіровські з чумаками та стадіонами обдурених людей...

Згодом заколот правлячої партії, якого ніхто й уві сні не міг собі уявити. Тремтячі руки ГКЧП. І свобода, яка лякала...

А хіба дев'яності були прогнозованішими? Купюри в мільйон купоно-карбованців, бандити в народних депутатах, міністрах і головах державних адміністрацій – і не корупціонери, як сьогодні, а вчорашні вбивці. Пахан на чолі уряду, вражаючі за масштабами похорони Щербаня, якого страхався весь кримінальний світ, перестрілка із гранатометів у центрі Києва.

Повне розчарування в романтиці 1980-х, зміна когнитивного інструментарію та намагання призвичаїтися жити не в соціалістичному світі загальної рівності й колективізму, а в "понятіях", де еліта – той у кого зухваліша армія бандитів...

Але скажу більше: шістдесяті роки минулого століття, коли я був маленьким школяриком, теж лякали майбутнім, яке вривалося в наше буденне життя.

Недитячий страх я пережив одного весняного дня 1961 року, коли вся наша сім'я сиділа коло радіоприймача, з якого пів години лунали одні й ті самі слова: "За кілька хвилин слухайте повідомлення ТАСС". І мама тоді сказала: "Це – війна..."

Читайте також: Потреба нової архітектури: або ми домовимося, або процеси деградації стануть незворотними

Мама знала, що говорила: вона вісім років пропрацювала в атомному проєкті в Челябінську-40. Я тоді заплакав, а бабця сказала: "Пережили минулу війну, переживемо й цю". А потім виявилося, що це полетів Гагарін, і всі раділи, можливо, не через нього, а через те, що це не війна.

І війна була близькою, бо то були часи Карибської кризи й випробувань найпотужнішої водневої зброї.

А потім було вбивство Кеннеді (шок для Америки і світу – куди там Трамповому демаршеві). І голод у СРСР, коли діти  пів року не бачили білого хліба, а їли якийсь глевкий кукурудзяно-гороховий і маїсові киселі з Індії, отримані в обмін на танки, і замість чаю – пресоване вишневе листя. І коли мати розповідала, як 1938-го купувала в магазині кренделі з маком, я ковтав слину і думав: "Як добре людям жилося в 1938 році!"

А потім був кремлівський переворот і вторгнення в Чехословаччину. І нове переосмислення світу. І все це покоління моїх батьків переживало так само гостро, як я кінець вісімдесятих...

Світ, мабуть, завжди мчав на скаженій швидкості в майбутнє. І цілі покоління за ним не встигали. І було лише одне покоління, яке мало сміливість відповісти на його виклик. Одне й тільки одне. Те, яке на той час перебувало в розквіті інтелектуальних і фізичних сил, яке не було обтяжене минулими викликами часу.

"Кожне покоління, – писав історик Арнольд Тойнбі, – має і може відповісти лише на один цивілізаційний виклик. Лише на один. Потім воно має зійти з арени, поступившись іншому".

Виклик моїх батьків був у шістдесятих, мій – у вісімдесятих, коли ми могли бігти поруч із бігом часу й не відчувати втоми.

Сьогодні тримати удар вам.

А ми... ми, як та моя бабця, скажемо: "Пережили минулі негаразди, переживемо й майбутні".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube