Пам’ятник Пушкіну в Одесі

На розмови про те, чим заважають пам’ятники Пушкіну в Україні, я відповідаю так: Пушкін і толстоєвські в топоніміці українських міст і сіл – це тавро власника на тілі об’єкта привласнення. Пушкін з’явився в символічному просторі Україні не тому, що він поет №1 у світі, а через колоніальний статус України. Обраний росією на місце поета №1, Пушкін разом із іншими символами російської культури мав промаркувати підкорену територію, створити простір спільної історії.

Про це на власній сторінці у Facebook пише кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАНУ Наталія Старченко, інформує UAINFO.org.

“Всіма сими парадоксами й натяганнями, повторюваними так довго, що їм починали справді вірити ті, котрі їх повторювали, замазувано, масковано, заслонювано ту велику історичну, культурну, психологічну, всяку, яку хочете, межу, яка від віків розділила Україну від Московщини, український нарід від московського. Не добачати її могли тільки люди в шорах, засліплені й оглушені тими фальшивими, століттями повторюваними фразами. Реальні факти на кождім кроці говорили про глибоку антитезу сих двох близьких по крові, а відмінних духом народів, і, мабуть, аж нинішнє “велике потрясіння”, сей кривавий напад большевиків на “хохлів” і огонь руїни знищить ті шори, ті пов’язки, котрі лежали на очах українських громадян і не давали їм орієнтуватись в реальних фактах, - писав у березні 1918 року в своїй роботі “На порозі нової України” Михайло Грушевський.

Через сто років потому, відстоюючи своє існування у війні з росією, яка розпочала війну на знищення українців, ми продовжуємо розумування про “культура не винна” та великого Пушкіна як частину “нашої історії”. Так, у рабовласника і раба, колонізатора і колонізованого, гвалтівника і жертви теж, як це не жахливо казати, є спільна історія, тільки ця історія кардинально різна. Незалежно від літературних якостей спадку “пушкіних”, чи хочемо ми увічнювати свою колективну травму в постаті представника народу вбивць і гвалтівників? Місце такої “спільної” історії в музеї з відповідними коментарями, а про імперськість пушкіних, бродських і толстоєвських має бути кілька спеціальних уроків для старшокласників, щоб пам’ятали і вміли відповідно реагувати на слова про “велику російську культуру, яка не винна”. Щоб вміли впізнати путінське “без України не буде росії” та слова "фюрера" про те, що росія воює в Україні за свою ідентичність, в Пушкінському: “Кто устоит в неравном споре: // Кичливый лях, иль верный росс? // Славянские ль ручьи сольются в русском море? // Оно ль иссякнет? Вот вопрос”. Щоб запам’ятали, як крутило від лютої ненависті до українців великого поета Бродського, який і великого Пушкіна згадав, бо як же українцям-холопам без нього:

Скажем им, звонкой матерью паузы метя строго:

Скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.

Ступайте от нас в жупане, не говоря - в мундире,

По адресу на три буквы, на стороны все четыре.

Пусть теперь в мазанке хором гансы

С ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы. […]

С Богом, орлы и казаки, гетьманы, вертухаи,

Только когда придет и вам помирать, бугаи,

Будете вы хрипеть, царапая край матраса,

Строчки из Александра, а не брехню Тараса.

І наостанок ще трохи з Грушевського, актуальне так, ніби й не було ста років: “Українське громадянство виробляє у себе сей ганебний тип “самовідреченого” служальця, хама московського, який не тільки служить до самозабуття, готовий віддати всяку національну позицію, всякий національний інтерес московській політиці, але й підводить під се ідеологічні підстави” […] Доказують, що російська культура так глибоко ввійшла в українське життя, в українську плоть і кров, що Тургенев і Пушкін для українця являються такими ж близькими, національними письменниками, як Шевченко, і російська літературна мова українцям ближча, ніж “видумана українська"".

Отож якщо не хочемо, щоб через певну кількість років повторилася історія (на кардинальну зміну якої Грушевський сподівався у 1918 році, а вона натомість повторилася для українців Голодомором, Сандармохом, Бучею, Бородянкою і багатьма зруйнованими містами й селами та тисячами закатованих і вбитих українців), мусимо собі сказати - повний розрив із московією. Повна деколонізація і декомунізація - або Буча повториться в житті наших нащадків.

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTub