Покрутила в руках свій воєнний білет... Сержант. Медична сестра громадянської оборони (казав наш майор – «на случай ядерной войны»). Відмітка – «знятий з обліку»...От як у анекдоті – «а куди ж уміще подіти?» Я прекрасно знаю, як надавати допомогу, не боюся вигляду крові, непогано бігаю й умію метати гранати, пам«ятаю стрілять, в мене на воєнній кафедрі було »п«ять». Тому – будьте ласкаві, поновлюйте на обліку. Мені про це нагадав син – «мам, медсестра, згодишся!»

Як медсестра, а не як лікар, звичайно, весь час пориваюся надати першу допомогу... І хай потім фахівці все це краще розрулять – але я поки що дещо маю сказати.

Особливо, бачу, це навалюється на людей вечорами...Можливо, тому, що нас підриває недавня, зовсім свіжа, кількамісячна, звичка чекати від ночі страшних новин...Можливо тому, що перед настанням темряви людина взагалі завжди вразливіша й беззахисніша, ніж вдень...Але відкриваєм Фейсбук: «я не готова до війни», «друзі, дуже помагає гідазепам і афобазол», «мне даже скорую в редакцию вызывали», «что делать обычным херсонцам, если по проспекту Ушакова будут маршировать русские? Не, ну реально? Выходишь – а они идут навстречу...? А? – Не махать на них флажками, во-первых!», «дитина каже – тепер я переживу й війну...»... Абсолютно притомні люди, знайомі, без видимої паніки в рухах, але дещо здивовані собою самими, щовечора збирають «тривожний рюкзачок» і діляться списками необхідного від бувалих... (особливо зворушує – «12 презервативів, вони багатофункціональні») Ходить у мережах перелік бомбосховищ у Києві, і когось там вразило, що його Оболонь взагалі, виявляється, гальмувала по життю – до війни не готувалась: жодного бомбосховища нема...

Час уповільнився... Чотири місяці – як чотири сезони містичного триллера...З серії в серію нас викидає в щоразу іншу реальність – людинка зіщулилися й летить, випущена з рогатки обезумілої історії-перевертня, її плющить, з неї кров юшить і мозок, вона з виду спокійна, але, хто може, – нервово відстукує в мережах пости, з яких стирчать вуха неврозу...

На стіні у нашому домі висить портрет юної дівчини в гімнастерці – воєнна медсестра моя тьотя Оля. Вона потім дуже часто в житті носила саме такий берет, як на тому фото. І ніякої смерті не остерігалася – навіть рак, який її все ж в результаті зжер, не зміг видавити з неї жодного нарікання... Її життя я вже могла спостерігати – й точно можу сказать, що все найстрашніше можна пережить. Крім смерті. І от зараз дивлюся на її чисте лице на карточці подумки й знаю – треба одягнути сьогодні такий самий берет, сумку з хрестом через плече – і спокійно йти! Все колись все одно буде добре! Але цей момент не можна перегорнути, як страшну сцену в романі, – за правилами життя це треба пережити достойно. Інакше казка не завершиться – а застрягне на самому зовсім неняшному місці...

Моя мама в ці дні розказує, що, коли почалася посеред ночі війна – малій їй було десять років, – з полиць полетіли тарілки, зі стіни впав радіорепродуктор, і вже з підлоги голосом Левітана трагічно -урочисто повідомив «началась война!». Мама каже, що вона була мала, і,здається, було нестрашно. Але вона ніби зразу стала дуже дорослою...Я спостерігала життя моєї мами – й знаю, що війна зробила все в її житті, і знаю, коли вона зіщулюється від чогось, – то це вона чує холод дула автомата в худеньку спинку, хоч і не скаже, як спитать...І зараз вона весь час плаче біля телевізора...Каже – коли жили в окупації, то таке з людьми не робили, як оце показують тих тітушок...А ще розповідає, як її бабуся, моя пра-, вчепилася в гаптоване рядно, яке німець тяг із скрині. Так вчепилася, що він уже автоматом переклацнув. То вона кинула йому ту ряднину межи очі «Та бери, чортяко, може, очі нею собі накриєш!» Мама цю історію розказувала чомусь, коли ми обговорювали з нею аннексію Криму...

До чого я все це кажу. Просто думаю про ці щовечірні розмови й зізнання в нестабільному тривожному стані...І як медсестра запасу стверджую, що, крім «тривожних рюкзачків» нам треба негайно визнати стан, у якому люди перебувають нині й почати надавати собі й навколишнім першу допомогу.

Ми давно не переживали війни.

Ми всі – і хто був під кулями, й хто дивився на це по стрімах, хто возив їжу на майдан, хто просто жив поряд із місцем, де рвалися петарди, хто проходив повз колони свіжозвезених тітушок, хто бився в конвульсіях горя, коли під «пливе кача...» Хрещатиком пливли гроби, хто сидить і досі над понівеченими пораненими в лікарнях, хто... жив ці місяці в Україні... – ми всі маємо травму війни. Коли транспорт не ходить, люди зникають, все горить – хто з нас, прокинувшись уранці не просив Бога, аби все навколо зникло! Було таке бажання: ввімкнув телевізор – а всі щезли! Це пекуче бажання називається просто, в підручнику написано – анігіляція. Тобто бажання зруйнувати або себе, або світ. І коли прочитаєш це в підручнику, то це звучить страшніше, аніж тоби здавалося, що ти просто так цього хочеш... Визнавати це не кожен може. Дехто навпаки каже – «а я взагалі тупо не волнуюсь!» – і цьому вірити треба рівно навпаки. Це вибухне. Ми щодня бачили – хто в житті, хто в безкінечному повторі по телевізору – як комусь відстрілюють голову. Ми дивимося на це в повторі цілий день – а потім знову й знов... І думаємо, що поки відчуваємо жах, ми, отже живі... А потім втомлюємося часто, перестаємо відчувати жах, лише – загальмованість і втому...Це і є та травма: втрата чуттєвості й загальмованість. Нам важко включатися в те, що раніше було дуже легко... А ще помічаємо, що діти не сидять біля компа зі своїми «танчиками» – вони грають тепер у дворі в ці ігри, і це – страшніше, ніж те, що ми передрікали їм, коли злилися, що вони звикають до віртуальних вбивств. Вони почали в це грати в реалі. А реал небезпечний конкретно фізично...

На цю тему більше скажуть психологи й лікарі – яких катастрофічно мало, щоби вистачило на всіх українців. Та ще й ми досі жили в похмурім невігластві, плутаючи психолога з «психіатором» й усіляко уникаючи зустрічі з ним, як із дурдомом... А сьогодні кожному потрібен хтось такий, хто вислухає, розрадить, підкаже й допоможе. Бо кожен з нас, хай він навіть у цьому не признається, бо гордий, – втратив відчуття контролю над своїм життям. Втрата відчуття того, що ти сам щось можеш, можеш сам щось вибирати, що ти в безпеці, що від тебе щось залежить взагалі. З гніву – у депресію. Цей маятник розхитується так, що скоро відірветься й кудись полетить разом із твоїм дахом. Своє безсилля пережити важко, свою лють визнати нелегко. Пости в ФБ, зухвалі чи сумні, веселі чи меланхолійні – лише мала частина того, що можеш визнати перед людьми, несмілива форма зізнання.

Про все це краще напишуть і скажуть лікарі й психологи. Як медсестра запасу я лише почну перев"язку: по-перше, ми всі будемо жити так довго, поки не помрем! Кожен піде звідси в свій час, і не треба думати, що завтра. Бог дав нам життя, не пояснивши його сенсу, – бо цей квест ми повинні пройти самостійно й з блиском! Не всі мають бути героями, але цілком природньо – боятися, і визнавати це, й шукати захисту й перехожих героїв поряд. На всіх всього вистачить, як не гребти зайве!

Перше треба зробити, щоби не вмирати від думки «а як завтра війна?» – це повернути собі здатність контролювати своє життя, робити вибір. Для цього треба щодня відривати себе від дивайсів, моніторів, і робити навіть найменші справи, які дадуть відчуття, що це те, що залежить лише від вас.

Наприклад, мами, – (не сміятися!) переставити на полицях тарілки так, як хочеться! Піти й посадити нові лілеї й підрізати кущі – життя завтра буде, й воно має зеленіти й пахнуть! Чоловіки, а що за безлад у гаражі? Пора розчистити дорогу – а що як треба буде швидко виїжджать? Так, треба дістати книжки з медпідготовки (я не одна ж у запасі),нагадати про правильне накладання жгута й безболісний укол у верхній правий квадрант сідниці. А ще краще – піти на курси надання допомоги, їх відкрилося багато! Зібрати в шафі зайві светри й сорочки – й однести в лікарні! Там хлопцям треба! Почати робити зарядку, чого не робив ніколи – а тепер здоров"я нам знадобиться надовго!

Згадати про розповідь десятирічної мами, яку війна застала вночі – й почати займатися своїм малюком чи малючкою. Треба зрозуміти й прийняти той факт, що нашим малим випало знати війну – чого ми у дитинстві не знали! Говорити з ними, читати їм, обнімати їх, розповідати, що є на світі багато сильних і хороших людей, але є й недобрі – та з ними можна справитися, якщо бути розумним і готовим. Хижака можна обдурити, якщо його не боятися, не палити зайве адреналін й пам"ятати правила поводження з агресором: не дивитися йому в порожні очі, не махати руками, бити, раптом що просто в пах, або в колінну чашечку (ну, це вже дітям старшим, звісно). Не приховувати від них нічого – щоби невідоме їх не застало зненацька, але й не показувати їм фото розчавлених трупів – це може зламати на самому старті. Психіка має межу. Для цього – треба серйозно порозумнішати самому. Дітям треба розказувати про героїв, – але не про те, як їх убили, а як вони світло жили, і як треба жити тому, хто хоче на такого бути схожим (для цього треба написати нову книжку, не про Чапая й Павлика Морозова – а про Небесну сотню. Це я, припустимо, беру на себе).

Від нас залежить, ви в процесі пошуку зрозумієте, – дуже багато на цьому світі! Наприклад, – захист тих, кому може бути ще страшніше. Я ніколи не забуду свою подорож у Місто незрячих. Воно на Закарпатті. Там майже все місто – незрячі. Бродиш серед них, як привид – вони тебе не бачать, можуть лише відчути, наштовхнутися й взнати, що тут хтось є... Один так наштовхнувся й тихо про себе лайнувся – «от, курчібИки...» Смішна така лайка...Все життя, коли думаю, як мені, бідній, не поталанило в тому чи в тому, згадую їх – як вони, не відчуваючи напасті, довірливо йдуть містом свого життя... І сьогодні про них думаю. І лаюся – «от, курчібИки!», маючи на увазі себе – розслабилася, бачте, важко їй у цьому хаосі. Але ж їм, напевно, страшніше – вони лише вслухаються в те, що навколо вибухає й горить! І лише окремі слова дають їм зрозуміти, що це щось діється небезпечне!! і невідомо звідки підкрадається до них який-небудь зрячий привид!

Я думаю, дур з голови швидко вилетить, як підеш до таких людей і почнеш їм помагать сьогодні! Або до тих, хто нічого не чує... (І субтитри, нарешті, давайте робити на всіх новинах, – хай вони розуміють, що ми кажемо!)

І до тих, хто в інвалідних поламаних візках – сидять вдома й не можуть визирнути за поріг! І вмирають з жаху – що робити, як бомбитимуть?

І до вагітних – їм треба думати про красиве й нюхати фіалки з настурціями! Вони носять малюків, які вже там, у мами в животі, чують, що навколо щось гримить не по-дитячому,, і п«ють разом із мамами валер»янку, як ніби вже на світ народилися, й ніби дорослі...

І треба накласти мораторій на зради. Йти додому – там мають знати, що ти в них є, і що ти не покинеш в страху і в небезпеці! (я може занадто, бо це таке особисте, а я ніби зовсім не ханжа... Але в умовах воєнного часу я би вважала такий мораторій лікувальним.)

І почати слухати хорошу музику! І намалювати, нарешті, картину, яку давно хотів, та вже дорослий, і «то вже не про мене таке малювання»).

І вичистити дім – щоб усе блищало! Щоби віник стерти – до пилинки все вимести!Щоби кожен листочок фікуса був протертий м"якою ганчіркою і сяяв! Фікус, до речі, – символ добра у домі! Я от пішла й купила. Хай буде символ! Не хочете – підберіть кошеня чи песика. Або погуляйте, нарешті, зі своїм стільки, скільки йому треба, а не лапку задрав під кущем – і швидко в дім, бо інтернет!

І щоби пирогом пахло з кухні – як хто двері відкриє! І можна співать голосно, коли відкриваєш вікна – яку-небудь «Я не здамся без боюууууу!» І почати на вулицях посміхатися всім перехожим, а, заходячи в крамницю, – казати всім «добрий день!»

Так. І начистити рушницю. І підкачати м"язи. Покинути палить.

Подзвонити мамі й бабусям. Вислухати все, що вони розповідають, не перебиваючи, до кінця, хоч годину. Хай їм буде спокійно на душі. В цей час можна смажити млинці чоловіку, другу, чи махати гантелею.

І віднести в воєнкомат харчі й білизну для тих, кого вже позвали. Подзвонити в Крим – раптом кому треба переїхать, то можна допомогти людям.

Щодня сміятися. Помічати сонце, Не репетувати на вітер і дощ.

Як радить одна моя знайома міська маленька дівчинка, яка городи тільки бачила в селі, – «треба посадити помідори, бо найважливіше – підтримувати життя!»

Треба навести лад у сумочці, в кишенях, у дворі, в житті, в стосунках, на роботі! Це – те, що повертає людині втрачену за останні кілька місяців здатність керувати життям й крутити сонцем. Наводиш лад і розумієш – ти хазяїн ситуації! Війну треба зустрічати в повній готовності.

А тим більше – нам зараз тільки й жить!!!! Моя мама, що плаче біля телевізора, дивлячись щодня новини, Верховну Раду, повтори, хроніки, – вона сказала мені: «а все ж дивлюся я на оцей жах і думаю – у який чудовий час ми живем, Оля! До якої святої хвилини я дожила! Хто би ще недавно знав, що Україна така героїчна, така прекрасна! Хто би думав!»

Як медсестра громадянської оборони завершую свій блог рекомендацією зробити з усього саме такий регенераційний висновок – і зробити негайно щось таке, що залежить лише від тебе! Понюхати квітку, яку любиш, наприклад, чи підкласти руки під того, кому важче, ніж тобі!