Україна – насправді унікальна країна. І проблеми її – особливі, тонкі. Зокрема, для людей некомпетентних або відвертих шкідників, які не розуміють Україну або за визначенням, або навмисне.

От взяти бодай проблему українсько-російської двомовності. Людина некомпетентна скаже, що є україномовні, а є російськомовні. Шаг влево, шаг вправо – расстрел. Але реальність багатша за обмежені доктрини і схеми. Ось у чому наш феномен, незбагненний для заліських ватників і українських націоналістів із однією звивиною.

Я знаю з досвіду, з практики спілкування з людьми, що в Україні, крім людей, які розмовляють тільки українською або російською, є, наприклад, люди, які спілкуються на роботі українською, а вдома російською – і навпаки; є люди, які розмовляють тільки макабричною сумішшю цих двох мов у різних пропорціях – так званим суржиком; є родини, в яких батьки розмовляють російською, а діти – українською, нормальні родини, де панує злагода і любов; є люди, які вільно переходять із мови на мову по сотні разів на день (серед моїх близьких людей таких чимало)... Кожен із вас може додати ще кілька видів нормального мовного співіснування в Україні.

Тобто, загалом проблема мови в побуті і на практиці вирішується взагалі безпроблемно. Головне – це добра воля і відсутність репресій.

І коли я чую від Фаріон, що російська мова – мова загарбника або неповноцінних людей, я не бачу жодної причини не вважати її, водночас, і некомпетентною, і відвертим шкідником, який виконує прямі завдання Кремля.