Травень вабить цвітінням, співом і  безтурботним дозвіллям. Цього місяця, як жодного іншого, буйство природного відродження  відтіняє тугу в’янення минулої епохи й дисбаланс у світовідчутті. Нічого не стикується й не складається, немов щоб скласти загальну картинку, ми взяли пазли з різних коробок.

Солідарність трудящих  відшукали там, де лежать шампури для шашликів. День радянської  преси випадково виявився  поряд з міжнародним святом свободи слова. Язичеські  проводи й радянські торжества замотані в одну стару газету, й поки її не розгорнеш, не дізнаєшся, що шукаєш. Словом,  мир, труд, травень, радониця й перемога в одному флаконі воєнного часу —  напій не для тверезого способу життя.

Як британська традиція романтичних пікніків проникла в пролетарські маївки й стала «сніданками на траві» радянського побутового імпресіонізму?   Як світське житіє перейшло в конфесійне?  Чому 9 травня, за церковним календарем МП —   день поминання покійних воїнів, загиблих «за віру, Вітчизну й народ у 1941—1945 рр.»?  Як бути з тими, хто помер за Сталіна, або просто за власну честь? І що робити з георгіївською стрічкою, яку англомовна Вікіпедія називає символом військової доблесті російської армії й розпізнавальним знаком українських сепаратистів?

Хоч би що ми говорили із цього приводу, а реальність вища за фетиші й символіку. Для росіян і українців чорно-помаранчеве поєднання сповнене взаємовиключних смислів: для когось героїчних, для когось шкідницьких, як навала  колорадського жука. І в цьому, за великим рахунком, немає нічого дивного.

Універсальних символів військового героїзму немає, особливо у народів, що воюють.  І «День Перемоги», мов дві краплі води схожий на «День бабака», одна з тих дат, що роз’єднує українців.  Ми  переживаємо його знов і знов, не в силах змінити повторюваність заведеної радянської платівки: 9 травня — наше все. Зі шкільних років до сивого волосся нас супроводжували трафаретні фрази про «дякуємо за мирне небо над головою», урочисті мітинги, прикрашені начальниками на трибунах, і ті самі гвардійські стрічки, що тепер пов’язані на руках, забруднених кров’ю.

Виходить, 70 років масового осуду фашизму на землі переможців Гітлера обернулися його відродженням? Тепер президента сусідньої країни у нас називають Путлером, а кремлівська пропаганда змальовує Київ — третім рейхом у бандерівському форматі. То хто «чорно-коричнева чума ХХІ століття»?

Трагічна метаморфоза  сталася і з Першотравнем. Десятиліття доведеної до екстазу солідарності трудящих призвели до повної втрати прав і свобод найманого персоналу всіх рівнів: від робітника на великому заводі до «офісного планктону» маленької фірми. Що ж виходить? Відзначаємо перемогу над  огидною ідеологією, а вона поширюється. Шануємо боротьбу трудящих за свої права, а вони випаровуються. Для чого ж нам потрібні урочисті приводи констатації відсутності причин? 

Сьогодні «травневі свята»  — релікт минулої епохи, привід для  ностальгії й вигадана історія «про війну й революцію». Не бажаючи розлучатися із зайвими  вихідними днями в чудову пору для пікніків і садово-городних робіт, ми погодилися залишити для нового життя опорні пункти радянської ідеології.

Першотравень і 9 травня (поки говоримо лише про них)  ніколи не стикалися зі звичайним життям громадян. Вмираючим від хвороб ветеранам замість ліків і елементарного догляду пропонувався салют і паради. КЗОТ — останній фіговий листок, що прикривав правову наготу радянських трудящих, впав разом із системою. Але на підприємствах, зокрема й тих, що належать комуністам, «травневі» залишалися священною коровою, яку не можна чіпати, але можна доїти. Для чого?

Відповідь дає звичайне  рекламне оголошення в сьогоднішній Москві. «На травневі свята жителі й гості столиці зможуть поринути в дитинство разом з фестивалем «Московська весна». Автомати з лимонадом, морозиво, яке зараз уже не знайти, велосипеди й інші характерні атрибути радянської епохи — все це чекає гостей свята».

Виявилося, публіка вимагає продовження радянського міфу. Це вигідно бізнесу, який продає під радянськими брендами шампанське, горілку, цукерки й інші дешеві ремейки сфери споживання. Це вигідно політикам, які перетворюють ностальгію літніх людей, помилки юних на голоси й симпатії цільових аудиторій. Це непоганий заробіток для ТБ і кіно, де будь-яка туфта на тему «подвигів радянських розвідників» затребувана для прокату тими ж таки травневими днями.  Нарешті, це подобається тим-таки трудящим, як повселюдна відпустка напередодні літа.

Але приватні вигоди меркнуть на тлі загальної катастрофи. Як у популярному фільмі жахів нас переслідує не віддана землі мумія. Вона — радянська ментальність, що сховалася в щілини «неполітичних» дат, на кшталт 1 і 9 травня. Відчувши себе впевнено цими червоними днями, мумія розправила плечі й претендує зайняти весь календар.

Святкуйте, товариші, перемогу сталінської системи над гітлерівською. Нехай у колонах ветеранів йдуть фронтовики разом з їхніми однолітками із заградзагонів НКВС. Нехай українець, який боровся з радянською армією й вермахтом, буде зрадником ідеалів, а поразка одного світового монстра стане вічним тріумфом для іншого, не менш кровожерливого.

День Перемоги над фашизмом Європа відзначає 8 травня, наступного дня після  підписання акту про капітуляцію Німеччини в Реймсі. Повторне підписання цього ж документа відбулося в Берліні за московським часом 9 травня. Ніщо не заважає нам повернутися до європейської традиції, важливої у своїй не стільки календарній, скільки моральній  суті. Фашизм на території ЄС — зжили. Там немає диктаторів, що брязкають зброєю біля суверенних кордонів, немає істерії та військового психозу, що заохочують анексію чужих територій, немає молодчиків і політиків, які проголошують тезу: один народ, одна країна, одна релігія.

Усе це тепер пов’язано чорно-коричневою стрічкою в тому місці, куди кинули прапори фашистських дивізій. Там вони, напевно, проросли, як насіння, що потрапило на підживлений грунт.