У новітній українській історії відпочинок у Криму асоціюється з двома найуживанішими фразами. Перша: сезон у нас 3-4 місяці, а заробити треба на весь рік. Тому, мовляв, і торгуватися не варто. Друга повторювалася не менш часто обслуговуючим персоналом різноманітних пансіонатів Південного берегу Криму: скоро нам татари місця для життя не залишать. У них по шестеро-восьмеро дітей, отож ще років десять - і вони домінуватимуть у Криму, бо в нас – росіян – лише по одній дитині.

Звідки узявся цей страх?

Наприкінці 90-х років ці слова майже не звертали на себе уваги, бо кримські татари були в місцях відпочинку міфічними людьми, яких майже не можна було побачити, оскільки вони осідали, повертаючись на Свою землю, далеко від прибережної смуги.

Проте після початку 2000-х ситуація змінилася. Особисто для мене – з Армянська, де в меню кафе значилися невідомі страви. Тоді й з’ясувалося, що заклад – з автентичною кухнею, а господарі – кримські татари – напрочуд гостинні люди. За сім років жодного разу не проминули того ресторанчика.

Згодом, коли колишні профспілкові пансіонати набили оскому своєю неповороткістю і з’явилися – ближче до Судака – приватні заклади з гарною репутацією і гостинними господарями, вже не викликало подиву, що утримують їх кримські татари.

Саме о тій порі відбулася майже випадкова розмова з одним з офіцерів Кримського СБУ, в якого прямо поцікавився: чому місцеві росіяни так бояться кримських татар? У відповідь почув коротку лекцію про події 1944 року.

Звісно ж, я знав про депортацію кримськотатарського народу, але в загальних рисах. Так би мовити, без побутових подробиць. А вони полягали в тому, що спорожніле житло довго в Криму не пустувало. Після такого, як НКВС «зачистив» Крим від корінного народу, домівки заселили протягом тижня переселенцями переважно з Росії. Їм дісталися не лише будинки, а й худоба. Та що там худоба – увесь домашній скарб, включно з посудом і постільною білизною.

Зрештою, це в українських родинах згадки про Голодомор переповідалися пошепки, з обов’язковим застереженням ніколи й нікому про це стороннім не розповідати.

Нові ж мешканці Криму гордилися собою і Радянським Союзом, який дав їм усе готове.

А потім татари, яких назвали «зрадниками» і як вчили на уроках історії, раптом повернулися. І почали ходити вулицями своїх міст і сіл, на багатьох з яких стояли будинки їхніх батьків, але належали вони новим власникам.

Не лише в Україні, в усьому колишньому Союзі синхронного було прийнято закон про реабілітацію жертв політичних репресій. Суть закону полягала в тому, що нащадки розкуркулених чи переселених до Сибіру могли розраховувати не лише на матеріальну компенсацію за конфісковане колись майно, а й мали право претендувати на будівлі, що збереглися після «розкуркулення» селян.

Однак цей закон жодним чином не стосувався кримськотатарського народу, а державна допомога облаштуванню умов повернутого народу все барилася.

Барилася, бо кожній українській владі було страшно бодай у якийсь спосіб стати на бік репресованого сталінською державою народу, аби… не викликати спротиву нинішнього місцевого населення.

Якось воно вже буде, думали, либонь, у високих державних кабінетах. І своєї точки зору не змінили там навіть тоді, коли головними провідниками українства в Криму стали кримські татари.

От і «доберегли» до того, що нащадки колишніх переселенців зразку 1944 року захотіли «повернутися в Росію» разом з територією, на яку їх переселили. Ну таке в людей своєрідне почуття провини за те, що вони колись оселилися в чужому житлі.

Хоча татари жодного разу не ставили питання про повернення саме в свої домівки. Їхні працьовиті руки звели нові будинки, і вони самотужки поступово ставали на ноги, знову пустивши коріння в рідну землю.

А тепер їм у Криму знову немає місця…

Самопроголошений глава самопроголошеного уряду автономії начебто своїм указом заборонив кримським татарам проведення жалобних заходів з нагоди 70-річчя депортації. У Крим вже нагнали ОМОН і «автозаки», аби завадити «терористичним проявам» та «не зірвати курортний сезон». (Ну наче той сезон в Криму буде).

За великим рахунком, як визначила кримська журналістка Ліля Буджурова, народові заборонили зібратися разом, щоб оплакати свої жертви. Адже кримські татари 18 травня в день 70-ої річниці депортації збиралися пом’янути своїх знищених Сталіним предків, і в жодному разі не ставили і не збиралися ставити питання про зведення будь-яких політичних рахунків.

Але цього права їх позбавили.

Такою недолугою забороною кримськотатарському народові кинуто небувалий виклик у їхній новітній історії. Люди, які недавно масово блокували українські військові частини, мітингували з триколорами за право «умереть в России», тепер категорично проти того, щоб інші люди, які мають свою честь і гідність, такі ж права, вшанували свою історичну подію. Роковини, після якої вони чудом вижили, і таки повернулися на рідну землю.

Мабуть, ні в кого не викликає сумнівів, що самопроголошений Аксьонов не з власної волі узяв на себе відповідальність за заборону вшанування 70-х роковин депортації. Це Путін хоче, як йому здається, раз і назавжди вказати кримським татарам їхнє місце в Криму.

І пильно слідкуватиме за їхньою реакцією: змиряться чи покажуть норов?

Але в останньому випадку нехай нарікають на себе.

Меджліс кримськотатарського народу у вкрай непростій ситуації. Не вийти з людьми він не може. А вийдуть люди – сутички з «новою владою» неминучі. Закликати вийти – взяти всю відповідальність за ймовірні жертви. Не закликати – створити підстави для нового розколу. Або й узагалі перевести народ у підпілля, поставивши його на порозі нових репресій.

Перед першим київським Віче, призначеним на 1 грудня, була схожа ситуація. Тодішні лідери опозиції також всерйоз розглядали ситуацію, що люди не вийдуть. Навіть – після побиття студентів. І всіх хутко «зметуть» і «посадять».

Тоді страхи не справдилися. Народу неочікувано вийшло так багато, що запланована на роки історія дала першу видиму тріщину.

А як буде в Криму, завтра побачимо.

Хоча вже сьогодні варто попросити вибачення в кримськотатарського народу, що наш український народ за два десятиліття не спромігся натиснути на свою владу з тим, щоб вона забезпечила засадничі права кримських татар. За те, що влада постійно загравала з тими, кого так і не прихилила на свій бік.

Не знаю, яка традиція існує в Криму щодо вшанування жертв депортації. Та, вочевидь, завтра в усіх містах і селах України варто було б у вечірніх сутінках запалити у вікнах Свічку пам’яті.

І сказати собі: ми знову скоро будемо разом!

Тільки і ви, і ми будемо тепер вже іншими.