Українці їдуть на війну на подив непафосно. Ніяких гучних проводів, ніяких обсипаних пелюстками мундирів. Нічого схожого на передвоєнні мемуари колишніх епох - ані патріотичної істерії, ані палкого обожнювання своєї влади. Лише важка рішучість боронити свою щойно здобуту свободу, і необхідність захистити землю, бо ніхто інший цього не зробить.

Ні в кого нема ілюзій. Багато добровольців навіть не повідомили родичам, куди записалися - "...та мене мобілізували в область, та буду папірці в військоматі перекладати..." - викручуються по телефону дорослі дядьки, оберігаючи нерви своїх рідних.

Випадкові попутники в поїздах намагаються не перединатися поглядом з хлопцями в одностроях, не заводять патріотичних розмов. Минув час розмов, вже все визначено і остаточно ясно.

Ми не вважаємо себе великими воїнами. Ми, зціпивши зуби, вчимося воювати.