А тепер трохи про батальйон "Айдар"...

Хлопці багато чого цікавого розказали, звісно я не буду писати те, що не потрібно, але пару моментів варто написати...

Це будуть уривки скажімо так...

Думаю вони не образяться.

Катастрофічно не вистачає броніків...Іноді приходиться спати в окопах, бо кулі свистять над головою...Коли дощ фігово спати на сирій землі, але всерівно як аби хоч трішки виспатись...Не відчуваєш страху, лише боротьба...

Далі пишу дослівно від активіста на сході з батальйону "Айдар":

"Коли ти вже настільки втомлений, що не можеш згадати чи їв сьогодні і починаєш згадувати всіх, тоді їдеш додому...Приїздиш в рідний Київ, йдеш парком Шевченка...дивишся на хлопців та дівчат, які сміються і радіють життю, думаєш собі чому я не такий, як вони? Чому не можу жити так як вони?

Я вчора трупи товаришів тягав, в окопах три дні сидів, бо встати не можна, так кулі свистять, а вони тут радіють життю, ніби нічого не відбувається.Я захищаю їх радість і життя там, щоб вони жили мирно тут?"....

Дуже багато всякого хлопці розповідають...Я колись, чесне слово, спробую принаймні всі їх розповіді і спогади записати...Тоді, коли закінчиться війна, тоді, коли можна буде відкрито писати про все...Але не тепер...ще рано

Через два тижні хлопці знову їдуть на схід...І хто знає чи повернуться вони всі живими чи ні...

Бережи їх всіх, Боже!