Український парламентаризм явище не таке вже й ганебне, яким його часто уявляють. У 90 році Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет. За рік той самий склад парламенту – Акт про незалежність України. У 96 Верховна Рада спромоглася прийняти Конституцію, яка забезпечила функціонування державних інститутів до 2004 року, коли, внаслідок спроби фальсифікації виборів президента, відбулася Перша революція на Майдані. Тоді саме парламент спромігся відвернути кризу державності, ухваливши нову редакцію Конституції, (чинність якої було відновлено цього року), та здійснивши безкровну зміну президента. Цього ж року, після втечі Януковича, парламент забезпечив легітимність і наступність влади, сформувавши коаліційний уряд та забезпечивши вибори і вступ на посаду нового глави держави.

Щоправда саме в той час, коли голова парламенту поєднував цю посаду із виконанням обов'язків глави держави – головнокомандувача ЗС, Україна без опору здала російським окупантам Крим.

Народні депутати в очах громадян залишаються уособленням політичної корупції, безпринципності, демагогії, брехні та лицемірства. Серед найвищих органів державної влади парламент користується найменшою довірою громадян. Почасти це зумовлено публічністю у його діяльності. Недарма депутати від Партії регіонів та комуністи в останні місяці режиму Януковича вже подейкували про припинення прямих трансляцій засідань ВР та обмеження доступу на них журналістів.

Нова Верховна Рада обиратиметься за старим виборчим законом. У виборах візьмуть участь менше десятка партій, що позиціонуються, як учасники переможної Другої революції та борці за Україну в ході поточної війни. Перелічимо ці партії за брендами-персоналіями: "Петро Порошенко", "Юлія Тимошенко", "Арсеній Яценюк", "Анатолій Гриценко", "Олег Ляшко", "Андрій Садовий", "Олег Тягнибок", Бренд "Віталій Кличко" наразі злився із президентським брендом.

Засадничих ідеологічних розбіжностей між більшістю цих партій небагато. Найбільш ідейно детермінована – Свобода має непевні шанси на подолання прохідного бар'єру.

Так само, як партія УДАР ладна відмовитися від власної парламентської суб'єктності та перетекти у партію Блок Петра Порошенка, так і Демальянс наповнив собою список партії Громадянська позиція, а партія Вільні – список Самопомочі. Було б добре продовжити цей процес, створивши єдиний блок з більшої частини майбутніх парламентських фракцій виборів та на його основі монолітний Уряд. Однак час для цього втрачено через суб'єктивні причини: пресловуті лідерські амбіції, посадові апетити у виконавчій владі та квоти у загальному списку кандидатів. Тіньовий вплив олігархів – спонсорів партійних проектів на процес розмноження демократів шляхом поділу залишимо для аналізу іншим.

У листопаді для створення правлячої коаліції та – відповідно нового Уряду доведеться заохочувати "незалежних" мажоритарників – себто переважно представників олігархату. Отже результатом виборів може стати відтворення корумпованого, меркантильного парламентського середовища аналогічного нинішньому, але на нисхідній спіралі деградації, бо заохочення мажоритарників це: преференції для їхніх хазяїв-олігархів, або безпосередньо для них самих. В усіх випадках ці преференції на шкоду економіці, соціальній сфері, довкіллю та інфраструктурі країни, а корупційні схеми десятиліттями експлуатовані олігархічними кланами – головне гальмо модернізації країни.

Уряд, утворений таким парламентом, буде хитким. Там перетинатимуться конфлікти олігархічних угруповань, а основні фіскальні тягарі так само покладатимуться на малий і середній бізнес та громадян.

Такий Уряд через родові вади не зможе бути локомотивом реформ, отже Україна із ним приречена на нарощування свого відставання від цивілізованого світу.

Обраний в один тур президент Петро Порошенко міг би з позицій свого найвищого в країні рейтингу спробувати стати над чварами у таборі Майдану, але він обрав трагічний шлях лише одного з суб'єктів парламентських виборів, а також наповнив свої списки у одномандатних округах та в одномандатному загально державному окрузі несамовито одіозними постатями.

Апофеозом політичної некомпетентності при формуванні "височайшого" списку стало те, що його очолив міський голова Києва та голова КМДА Віталій Кличко, який заявив, що направду у парламенті працювати не збирається, а залишиться на чолі представницької і виконавчої влади столиці. Далі процитую мій допис з фейсбуку: "Мовляв: ви проголосуйте за мене, а мандат дістанеться "котові у мішку" під кільканадцятим номером. А яким чином перший номер у списку братиме участь у агіткампанії? Відпустку візьме на посадах міського голови та голови КМДА? Так зимовий сезон наближається – не можна у відпустку! Агітувати ж на посаді – теж некрасиво та й незаконно, бо влада має бути рівно віддаленою від усіх учасників кампанії..."

Чи можна вже зараз сказати, що парламент, який, дасть Бог, оберемо у жовтні, є вже наперед втраченим для суспільства? Та жодним чином – ні!

Відповідаючи на суспільний запит політичні партії включили до прохідних частин своїх списків справжніх та компетентних громадських діячів, учасників добровольчих батальйонів, активістів Майдану. Зрозуміло, що політичні технологи розглядали їх перед усім як "окрасу" списків, але це вам не естрадні і спортивні зірки. Це люди з доброю освітою, життєвим досвідом, сміливі та працьовиті. З них можна буде збити модернізаційно-реформаторське ядро у парламенті. Для цього знадобиться базова – достатньо чисельна фракція, яка візьме на себе організацію законотворчого процесу. Не йдеться про те, що модернізатори шляхом "тушкування" мають зібратися в одній фракційній хаті. Міжфракційне реформаторське об'єднання матиме шанс спонукати парламент до ухвалення необхідних законів, діючи в середині власних фракцій, спираючись на підтримку базової фракції та позапарламентської громадськості. Так само вони зможуть впливати і на роботу коаліційного Уряду.

Перед усім предметом докладання зусиль цієї парламентської спільноти має стати підготовка нової Конституції, виборчого законодавства, законів про адміністративно-територіальний устрій та нового законодавства про місцеве самоврядування. Так само – процеси європейської та євроатлантичної інтеграції.

Отож не будемо остаточно списувати в утиль сучасну форму українського парламентаризму, бо дуже не хочеться починати будувати державу повністю наново.