Я не могла їх запитати про вибори, тим більше не могла поцікавитися, за кого вони голосуватимуть, я не могла з ними ані посумувати з приводу побиття Шуфрича в Одесі, ані тим більше порадіти з ними з цього ж самого приводу. Я не розповідала про ‪#‎trashbacketchallange‬ тим більше. Я взагалі не могла їм нічого сказати, ніяк заспокоїти, не могла назвати дати кінця, і не могла пояснити, за що. 

Це я спілкувалась з мешканцями Попасної після обстрілу градами, з людьми, в яких вилітають вікна, в яких пробиті дахи, в яких згоріла всі, окрім одної машини швидкої допомоги, які весь час грають в цю лотерею, лягаючи спати "чи завтра я проснуся живим". Медсестри, котрі 20 роів їздили на одній і тій самій швидкій, котрі на цій швидкій їздили під градами, коли цю швидку обстрілювали - вони вс еодно їздили - сьогодні вони ревіли, дивилися на вщент спалену швидку і казали: мне так жалко эту машину. Але ще є одне. На Попасну і Первомайськ один роддом, одна сатнція швидкої допомоги, люди жили в одному місті, працювали в іншому, тепер це все розділено лінією фронту, тепер це дорога жаху, а люди, що лишились по обидва боки цієї дороги починають потрохи ненаивидіти одне одного з однаковими поясненнями цієї ненависті: це з Попасної/Первомайська нас обстрілюють. 

Із того, що є найбільшим горем - це не лише обстріл з градів, це несвобода пересування, неможливість дружби і відмова від бажання розуміти і слухати. 

Я теж вслід за ними хочу запитати: за що їм все це? за що все це нам?