Минулого разу я був у донецькому аеропорту шість з половиною років тому, коли терміново летів на пологи. Ми планували народжувати разом, навіть пройшли відповідні курси, але несподівано мені запропонували знімати у Донецьку фільм і я погодився, сподіваючись встигнути "в разі чого". Діана зателефонувала вночі. Я сказав, що виїжджаю і попросив її зачекати... 

Продюсер серед ночі привіз мене в аеропорт, де було темно і термінал скоріше нагадував провінційну автостанцію. Можливо лише завдяки цій провінційності мені вдалося вмовити міліціонерів та касирку продати квиток без паспорта, який я по глупству лишив вдома. Злітна смуга і тоді була досить розкоцана...

Цього разу знову потрапив в аеропорт вночі. Від старого терміналу, з якого я літав, лишилось кілька кімнат і коридор. Новий термінал також мав постапокаліптичний вигляд. Не буду розповідати всіх жахливих подробиць перебування, скажу лише, що цього разу провів у терміналі п'ять днів. За цей час переконався, що ніколи не відчував нічого страшнішого ніж обстріл танку прямою наводкою, від якого кришаться, як картон бетонні стіни.

І все ж таки я почувався добре серед побратимів, відчайдушних "кіборгів", зявзятих патріотів, кілька яких нині поранені, а кілька відлетіли назавжди. 

Відзавтра з Ivan Yasnij сідаємо за монтаж нового фільму, яким матиме назву Добровольці Божої Чоти