Вважаю доречним  висловитися на підтримку Міністерства інформації загалом і ініціатора його створення Юрія Стеця. Крок запізнілий, але у правильному напрямку: інформаційну війну з таким потужним супротивником , як РФ з допомогою наявних засобів, включно з амбітними блогерами і патріотичними газетами не виграти. Потрібна системна, цілеспрямована робота із залученням фахівців, коштів і що не менш важливо - необхідна підтримка медіа - спільноти. Поки що не отримавши ні першого, ні другого пан Стець наразився на шалену критику колег, які побачили в особі нового міністерства лише цензора і  зовсім не взяли до уваги, що сам міністр розглядає своє дітище як інструмент опору чужій агресії.

Схоже, багато наших колег, та й не тільки вони мають лише поверхове уявлення про те, що насправді відбувається в Донбасі.

Сьогодні там убивають наших співвітчизників не лише фізично: завдяки ЗМІ росіян і сепаратистів в окупованому регіоні цинічно знищують Україну в свідомості громадян. Брехня безперервно і безперешкодно ллється з телеекранів на окупованій території багато днів. Українських телеканалів у рідному для мене Київському районі Донецька немає вже півроку. Так само і на інших захоплених територіях. На телеекранах, а також утворених окупантами радіо та газетах відсутня Україна, а є "хунта", стріляють виключно "укропи", вони , а не бойовики, знищують інфраструктуру тощо.

Загалом чотири десятки російських телеканалів,  щодня промивають мізки обивателів Донецька та інших міст у дусі ненависті до України. Навіть, під час футбольного матчу між «Шахтарем» і «Металургом», який транслював один із донецьких телеканалів, біжучий рядок обидва тайми закликав глядачів «зупинити карателів, дати відсіч хунті, фашистам» і т.д. Це про нас з вами, для ясності. Завдяки такому ТБ, навіть у адекватних людей «їде дах». Після такого зомбування і за відсутності альтернативної інформації Україна здається, втрачає останні симпатії своїх громадян на Сході. Держава досі нічого не зробила, щоб почули її позицію в окупованих Донецьку та інших містах. Запитайте в будь якого донеччанина про мирний план Порошенка, Мінські домовленості і почуєте  відповідь у дусі Кісєльова-ТБ.

Жителям донедавна шахтарської столиці завдяки терористичним ЗМІ настільки задурили голову, що в обстрілах у Донецьку вони звинувачують тільки одну сторону - українську.

Але є люди яким несила спостерігати як спотворюється реальність.

- Ігоре, подзвони нашим телеканалам, нехай розкажуть, що зараз  вище мого Ленінського проспекту на вулиці Куйбишева просто  з Камазів ведуть мінометний обстріл центрального парку і стадіону "Шахтар"... Сам бачив, це бойовики стріляють, а звинуватять українців, бо так покаже їхнє телебачення, - телефонує мій товариш з Донецька, ветеран збройних сил, який через проукраїнську позицію вже побував у підвалі їхнього "гестапо", але не злякався, не виїхав і вірить у нашу перемогу. Він щоразу обурюється нісенітницею з терористичного телебачення в надії, що в Києві влада знайде спосіб хоч інформаційно. правдою, підтримати людей, які не зреклися своєї Батьківщини в умовах окупації. І таких земляків, як мій добрий товариш на Сході чимало.

Тут варто згадати, як навесні, ще коли донецькій владі з Києвом за бажання під силу було зупинити перетворення міста мільйона троянд на місто жахів, я поцікавився у відомого українського політолога долею рідного краю.

- Буде багато крові і жертв, однак Донбас залишиться з Україною, - відповів він. І розповів, як спробував запропонувати РНБО запустити механізм протидії інформаційній агресії сусіда.

- Прийшов з конкретною програмою, маю не тільки певні напрацювання,але й успіхи. Мене вислухали з інтересом, ідеї сприйняли, однак пославшись на те, що цим нікому займатися, обіцяли до розмови повернутися пізніше..., - політтехнолог  розвів руками.

Чомусь цей епізод згадався, коли одна новоспечена депутатка висловила абстрактновмотивований сумнів у діяльності міністерства. Здається, панянка працювала раніше у РНБО.

Не зайвим буде нагадати: з початку агресії в Криму жодна державна структура не висунула жодної ідеї, не зробила й кроку, щоб  хоч якось протидіяти зомбуванню співвітчизників.

На мій погляд наївно вважати, що нав'язана жителям окупованого Донбасу антиукраїнська матриця законсервується в цій кримінальній зоні - зовсім ні. Вражені російською пропагандою жителі їдуть за пенсіями в Україну, де описують своє життя словами із сепаратистського зомбоящика. Родичі і знайомі на звільнених територіях Донеччини, як правило співчувають "постраждалим від хунти": ну як їм бідолашним не вірити, якщо десятки телеканалів безперестанку у всіх гріхах звинувачують українських військових. Хотів би нагадати, що Донецька обласна державна телерадіокомпанія, яку сепаратисти перетворила на справжнє "міністерство брехні"  перейшла до рук нових господарів без жодного спротиву місцевих правоохоронців рівно за місяць до президентських виборів. Уявіть, скільки бруду вилили за цей час...

І от варто було заявити про створення можливо і не ідеальної структури для відсічі антиукраїнській пропаганді на державному рівні - пішла критика, мовляв Мінінформ загрожує свободі слова та іншим демократичним цінностям.

Звернув увагу: це повторюють як мантру на столичних телеканалах відомі хіба що в блогосфері журналісти, які газет не створювали, а буремний Донбас бачили або один раз, або по телевізору.

Чекайте, шановні опоненти: у мене і багатьох уродженців Донеччини відібрали Вітчизну і ми вітаємо будь-які засоби, що вживе держава, аби малу батьківщину нам повернути. За весь край розписатися не можу, але подібні думки можна почути не тільки від викинутих з рідного дому під загрозою зброї журналістів.

Як мені здається, пан Юрій Стець саме і взявся за нову структуру, коли побачив реальний Донбас і його жителів. Певно два місяці перебування у нашому краї, де він почав випускати газету підштовхнули до висновку: зусиль окремих людей надто мало, щоб протидіяти потужній та аморальній пропагандистській машині, яка вже підім'яла мізки п'яти мільйонів і піде далі якщо не зупинити.

Ось, що я пропоную:

1.      Негайно знайти технічне рішення для припинення антиукраїнської телевакханалії в Донецьку.

2.      Створити на територіях, що межують із окупованими потужності для поширення теле- чи радіосигналу. В ідеалі треба озброїтися досвідом «Голосу Америки» чи «Радіо Свобода» з часів холодної війни.

3.      Людей, які курсують між окупованими територіями та Україною тотально інформувати. Наприклад, видаваючи щоденний інформаційний бюлетень «Правда про Донбас» для безкоштовного поширення. Це недорогий проект, не «Вести».

4.      Комунальні ЗМІ у містах поруч з окупованими повинні давати реальну картину того, що відбувається за лінією фронту, а не транслювати відомо які погляди  і досі привладних регіоналів.

Колеги журналісти! Ми з вами точно знаємо: йде війна і якщо ворог переможе, то не буде і наших ЗМІ. Повірте мені, як редактору україномовної газети, чий офіс у Донецьку зруйнували бойовики – співпрацювати з владою так званих республік і їх ляльководами неможливо апріорі. Вони прийшли, щоб нас знищити. Не будуймо ілюзій: після Донбасу ворог рушить  далі.

Тож не треба найманців з кримінальниками на шпальтах багатьох ЗМІ називати ополченцями, а квазіутворення – ДНР. Які ж вони народні, якщо винищують мирних громадян, руйнують їх житло, позбавляють роботи і забирають майбутнє у цілих поколінь.

І ще, про гроші, бо як же без них у нашій витратній сфері? Не з чуток відомо – на створення проросійського регіонального іміджу ЗМІ Донецької області виділялися з обласного бюджету мільйони. А сьогодні місцеві ЗМІ кинуті напризволяще.

Приміром, змушений виїхати з Донецька, я з однодумцями на волі і в окупації власним коштом випустив декілька номерів газети «Донеччина» і спрямував тираж передплатникам на звільнених територіях. Реакція виявилася прогнозованою: після першого ж випуску у вересні цілий тиждень у покинуту редакцію приходили бойовики, певно ж не для того, щоб подякувати за об’єктивне висвітлення їх терористичної діяльності. Не здивували і співзасновники із Донецької ОДА –  у грошах на видання газети відмовили. Ось такі реалії.

Ще один виклик, на який в країні нікому системно реагувати - різке погіршення фінансового стану місцевих газет:  друковані ЗМІ на звільнених територіях Донбасу зубожіли така само як і населення. Не факт, що в умовах, коли бюджет нічим наповнювати, міські ради і районні адміністрації зможуть виконати свої зобов'язання перед заснованими ними виданнями. Вже зараз редактори газет, які частково фінансуються з місцевого бюджету б'ють на сполох - передплатна кампанія-2015 провалилася, російський папір непомірно здорожав, а рекламних надходжень просто не стало. Чи можна тут чимось зарадити на рівні міст і районів і обласних адміністрацій? Мабуть що ні - рятувати місцеву пресу від найглибшої кризи, яка схопила за горло - нікому.

Ні гуманітарний віце-прем'єр, ні Держкомтелерадіо достатніх механізмів не мають, а НСЖУ хоч і впливова організація, але по суті своїй глибоко громадська.

До слова, правління нашої спілки активно виступило проти створюваного Мінінформу, закликавши натомість  швидше роздержавлювати пресу, наче саме в цьому ключ від усіх проблем. Як рядовий член НСЖУ і редактор єдиної на Донбасі україномовної газети "Донеччина", яку ми роздержавили ще в перші роки незалежності, заяву правління не підтримую. Поясню чому.

По-перше, роздержавлення навіть тієї невеликої  частки комунальних  газет, що залишилася на плаву в нинішніх умовах зовсім не на часі. В нас війна і всі державні ресурси треба спрямувати на боротьбу з агресором, а не влаштовувати аукціон з розпродажу ЗМІ.

По-друге: роздержавлення навіть за більш сприятливої ситуації, в мирний час завдасть смертельного удару по україномовних газетах не тільки на Сході. Останніх із могікан якщо і куплять, то за умови переходу з української мови на російську.

Подібні перетворення без ухвалення законів і постанов, з подачі регіональної влади торкнулися майже десяти районних газет Донецької області. Ніхто з моїх колег русифікації видань, які ще за радянських часів виходили українською, не опирався.

На моє переконання, без протекціонізму держави україномовні газети приречені на вимирання.

Тепер стосовно бюджету Мінінформу - 4 мільйона гривень на рік хтось вважає значною сумою. Для порівняння: ще торік Донецька облрада виділяла з обласного бюджету на підтримку місцевих ЗМІ і книговидання 8 мільйонів гривень або 1 мільйон доларів за тодішнім стабільним курсом. Значна частина цих грошей була спрямована на підтримку і без того не бідних недержавних ЗМІ особисто підконтрольних Рінату Ахметову.

Контент цих газет і телеканалів на 99% російськомовний. Це я до того, яку мову на Донбасі утискали. Чи треба нагадувати, що саме в ЗМІ холдингу донецького олігарха показували приклади як боронити край від "фашистів і бандер", раділи приходу "русской весны"і щосили  волали "Донбасс не слышат!".

Дізнавшись, що новий міністр планує відкрити свій офіс у Слов'янську можу сказати одне: у місті чимало людей, які підтримують чесну, прозору, патріотичну журналістику. Це і виконувач обов'язків мера, голова місцевого осередку НСЖУ Олег Зонтов, видавець Віктор Бутко, мій колега Віктор       Скрипник, який з окупованого  Слов'янська звертався зі сторінок "Донеччини" до Путіна "на понятном  ему языке" з вимогою, щоб забирав своїх терористів.

А ще крім журналістів й інтернет-видань області, чия робота на видноті, новій структурі із задоволенням підставлять плече громадські діячі та активісти, які є в кожному місті.

Не можу не згадати і Петра Гайворонського, педагога з Красноармійська, чию публіцистику про війну друкує "Донеччина", а оце днями коштом автора і небайдужих українців побачила світ окрема книжка. Уривки неї вдалося розмістити в газетах Вінниці, Білої Церкви, Слобожанщини. "Там є правда про Донбас", - пояснювали своє рішення друкувати  нашого автора мої колеги,  і я був приємно вражений їх позицією, адже в самому Донбасі деякі газети досі не показують, звідки прийшло лихо на нашу землю.

І насамкінець,  абстрагуючись від того, буде Мінінформ успішним чи ні, кожен з нас, журналістів,  має робити  свою справу відповідально і на совість. У нас сьогодні одна мета - перемогти в інформаційній війні. І це має об'єднати нас незалежно від рангів і звань, адже як казав мій незабутній земляк, фундатор Інституту журналістики  Анатолій Захарович Москаленко, у журналістиці немає ні генералів, ні рядових.