Два чолов’яги завідомо вирішували, як ділити Україну: чи має один бути царем, а другий тільки намісником, чи якось так усе облаштувати, щоб і той був царем, і другий теж був царем, і інтереси не пересікалися. Тобто спроба винайти абракадабру – це з приводу формату «3 + 1», за який агітує Янукович. Формат «3 + 1» нереалістичний, тому що Митний союз – це політична структура, і ключовим тут є відновлення пострадянської імперії, а не економіка. 

До цих пір в Україні ведуться великі дебати з приводу того, куди ж нам: в Митний союз чи в Євросоюз. Взагалі, вступ в той чи інших союз є не ціллю, а засобом для творення України як незалежної, квітучої, комфортної для свого народу держави. Митний союз і Європейський союз – це два різних світоглядних бачення. 

Митний союз – це азійська модель: це коли демократія відсутня, це коли є цар або пахан, а всі інші – підлеглі, або «шістки». Комфортно в цій моделі невеликій купці людей, які дорвались, можливо і демократичним шляхом, до влади, а потім зробили всі рухи для того, щоб у цій владі вони і їхні нащадки залишались вічно, а всі люди (чи, на їхню думку, біомаса) працювали на них і на їхню сім’ю.

Євросоюз – це демократична модель при всіх її мінусах. Але це тоді, коли є змінність влади, коли влада не має божественного походження, а є тільки місія людей, спрямована на служіння своїй країні. І тоді є достатньо противаг, які не дозволяють тим, хто прийшов до влади бути царями і паханами; і дають можливість людям, які сповідують цю модель, просто жити, просто думати, просто говорити, працювати заради себе, своєї родини, свого міста, своєї країни, бути вільною людиною. 

Коли обговорюють те, яку вигоду ми отримаємо від вступу туди або туди, згадується анекдот: «Сара завжди ти вступиш кудись! Як не в Ґ…, так в партію!» Через це нам не потрібно вступати ні «в Ґ, ні в партію». Нам потрібно вибрати модель країни, в якій хотілося б жити нам, нашим дітям та внукам. Якщо над цим серйозно подумати, то тоді вибір очевидний. 

І ці чолов’яги, які збираються, п’ють горілку чи віскарик, говорять про своє благополуччя і своє місце, не можуть вирішувати за нас, наших дітей і наших внуків. Вони повинні робити те, що забезпечить нормальне життя людей в країнах. В силу обставин їх винесло на гребені на вершину влади. Та як казав Соломон: «І це пройде»…

Павло ЖЕБРІВСЬКИЙ