Того дня Вадік не поїхав у Білу Церкву маршруткою, як це було завжди. З КПЗ його забрали старшаки на сріблястій Camry. Це був найголовніший день в його житті – Вадік отримав прививку безнаказаності.

Спочатку мєнти перекваліфікували його справу на хуліганку. Потім зняли статтю про перешкоджання роботі журналістів. Вадік ще пару днів поторгував таблом на камеру і його відпустили під штраф.

В Білу Церкву він приїхав героєм. Вадіка Румуна боялися ровесники і поважали старшаки. Через деякий час він організував фірму, яка толкала палівну водку і сигарети, а по вихідних - охороняла діскатєки під Києвом. І пішло-поїхало: з доброї волі він ріс як гриби після дощу.

Через 30 років наш герой незчувся як сам став депутатом. Колишнього Вадіка уже ніхто не пам’ятав. Та й називали його так лише старі кєнти по залу, а для всіх інших він був Вадимом Сергійовичем. 

Про ті події уже ніхто не згадував. І лише далеко наш Вадік діставав з верхньої полки шафи папку з вирізками із газет, де він молодий, підтягнутий і в чорному спортивному костюмі:

- Запустив я себе, - подумав Вадим Сергійович і натиснув на телефоні кнопку виклику секретарки, - Зіна, подайте машину до виходу, - сказав він спокійним голосом, - поїдемо в Білу Церкву. В спортзал.

Юрій ПАЛІЙЧУК