Не скажу, яка частина мого світоосягнення була пов'язана з війною, але багатьох ветеранів я встиг розчути. З деким і випити. Переважно мирно й душевно, лише раз виник напряг. Колишній авіамеханік, захмелівши, втупився в стіл. «Я, вобщє-то, трохи того. Тобі хіба ніхто не казав?» Ніхто, я в тій хаті випадково опинився. На столі лежав ножака. «Я красний партізан, і таких як ти, рубав так і отак!» - міцненький дід зобразив порожньою рукою шабельні змахи. Ну, потім відтанув. Все обійшлося.

Їх уже нікого нема, і самому ті часи видаються мезозоєм. На межі тисячоліть я ще сперечався про День Перемоги, але не дуже впевнено, за інерцією. «В такому разі - кого ми, українці, перемогли? - запитувала дама-­історик, з переблиском у фемінізм. - І яка нам користь з тої перемоги?» Та й справді, які ж наші, що перемога, що війна, про що ви, жодної ж народної пісні, тоді як, з іншого боку, ех, лента за лентою... Треба відходити від колишніх кліше, шановний!..

Зрештою, хто ж проти. Хоча мені все одно близькі люди з фото й кіно­хроніки в якось по-рідному вилинялих гімнастерках, худощокі, темноликі. Дещо наївні й світлі, як не дивно. Пізніше такі чомусь траплялися все рідше. Порівняйте з фізіями хвацьких 1990-х чи «нульових» і погодитеся зі мною. Серед тих чорно-­білих облич кожне третє - українське. Шість мільйонів українців воювали в діючій армії. ­Раніше на цьому, ясен май, не акцентували. Радянський народ, зрозуміло.

Де ніхто ні в кого не питав, е-е, всє дружно, за однім столом. І укрАінскіє пєлі, да... Хоча при тому тріумфувала таки «сіла русского оружія», і саме «русская слава всє тропінкі прошла».

В нинішній Росії з тропінок вона вийшла на магістраль. «Перемогли б і без вас» - як висловився тамтешній президент. Отож, їм тріумф, «вікно побєди», котре відстоялося у кров Господню, якщо вірити плямистому борсуку Проханову. А Україні - порожній рукав, як писав поет. Дірка в повітрі й порожнеча в історії. Хоч піднімайтеся в атаку, як комбат Єременко із знаменитого фото, хоч чіпляйте прапори на Рейхстаг, як лейтенант Берест, чи на Бранденбурзькі ворота, як односелець мого діда Павло Волик. «Вас нє било», - кажуть від кремлівських звізд. «І не могло бути, - додає переумнячена дама з іншого боку порожнечі. - Ми всім кутком були тоді у схроні».

Як на мене, наглухо відмовитися від українського, хай і по радянський бік, героїзму, зосередившись хіба на індивідуальній журбі - це продовжувати попередню історичну невписаність. Можуть дати гвинтівку на п'ятьох і послати форсувати Дніпро. А захочуть, через роки скажуть, що українці звільняли Освенцім, позаяк фронт звався Українським. Руки у всіх розв'язані, адже ми тут не стояли.

Це ніякі не «східняцькі» емоції. Навпаки, раціональний підхід, у дусі прагматичного світу. Незглибимі українські страждання, як і неміряні жертовності - наш ресурс. Як їх капіталізувати і в що - хай міркують ідеологи. Батьки нації. Інститут нацпам'яті, разом із дружиною президента. Але вважати, що нічого не було, - це десь так, як і робити вигляд, буцімто в нас із росіянами була одна й та ж війна.

Пом'янути ж усіх можна й 8-го, так, чому ні. 9-го можна продовжити. Піст під ту пору вже закінчиться