Коли фестиваль відбувається в Одесі, Чернівцях, Вінниці чи Львові, здається, його відчуває ціле місто. Чи принаймні центр, без спальних районів. Масштаб пропорційний до масштабу фестивалю. Від джазу на вулицях, червоних доріжок і напарфумлених її прохідців до афіш у трамвайчиках.

У Києві рідко проходять фестивалі, що відчуває все місто. Може, «Молодість» – бо розкидана кінотеатрами й афішами на сітілайтах. Ще деякі заходи в «Арсеналі» і «Французька весна». Все.

У Києві відчуваєш тільки якісь балагани, передвиборчі концерти і рекламні акції. І ще – фестивалі вуличної їжі і ярмарки товарів. Хочеш кінопоказ просто неба – йди на Труханів вряди-годи, кортить джазу – запихайсь у місце, спеціально відведене для цього, тягне на арт-пікнік – їдь десь на прикінцеву станцію метро. В центрі культурі не місце.

У Відні торік цілий липень на одній із центральних площ стояли стільці перед великим екраном, де вечорами крутили фільми, записи оперних постановок, вхід вільний, але з їжею заборонено.

Часто згадую «окупований» Гостиний двір – де щодня відбувалися то якісь кінопокази, то лекції, то чудовий джаз-фест, де можна почути невідомих, але талановитих виконавців. Або Майдан на початку.

У Києві нема куди піти щодня, як мусить бути у столиці, навмання. Хіба дуже заморочуватися і планувати заздалегідь. Тиняйся гіпстерськими барами або рестораціями із часто завищеною самооцінкою у меню, «это же Киев», пий там пиво, бо дешевше навіть за трав'яний чай, хоча і з пивом скоро не все так просто буде.

Але Майдан – це вам не площа Ринок, тут якщо вже починають фестивалити, то серйозно. І це завжди, часом навіть фатально, дошкуляє літнім панам на сусідньому пагорбі.